Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

З цієї скрині юнак дістав звичайнісіньку прозору кулю. Якби Йовіла побачила таку десь, навіть не подумала би про те, що це може бути артефакт такої сили. Такими користувалися шарлатани на ринках та старі віщунки, видіння яких завжди були розмитими і непевними. 

Артефактор наблизився до найближчої до нього нареченої – віконтеси Анхейської, а усім іншим подав знак рукою, щоб вони відійшли до стіни. Йовіла разом з іншими дівчатами попластувала назад, потіснивши придворних вбік, і Лізаветта залишилася у ценрті зали сама, вдивляючись в глибину прозорої кулі. 

 – Прошу ваш волосок, – почувся голос артефактора, і віконтеса слухняно смикнула себе за чуба і протягла коротку золотисту волосинку до юнака. Той тільки похитав головою і простягнув вперед кулю. – Кидайте всередину. 

Лізаветта на мить застигла, і Йовіла розуміла її здивування – як вона мала покласти волосину всередину щільної скляної кулі? Але під пильним поглядом артефактора дівчина все ж невпевнено піднесла руку до кулі і опустила волосинку на її вершину. 

Йовіла стояла досить далеко від усього дійства, та все ж помітила, що волосинка якимось дивовижним чином не залишилася на склі, а прослизнула всередину і застигла всередині, забарвлюючи скло жовтим і помаранчевим туманом. Не пройшло і хвилини, як вся куля змінилася і почала ніби розростатися, втрачати форму і перетворюватися на дим, що зрештою розпався в руках артефактора. 

Сам він швидко відійшов назад, до шеренги з сундуків, а Лізаветта лишилася, оточена туманом, який повільно почав набувати обрисів будинку, оздобленого не набагато бідніше за королівський палац. Ілюзія ставала все міцнішою, і зрештою Йовіла вже не могла відрізнити її від справжніх стін, стелі і підлоги. Сама Лізаветта вже не була одягнена у ту сукню, в якій вона була раніше – на ній був дивний костюм, наче дитячий – такі носили з десяток років тому, і сама вона посміхалася радісно і світло – так, як вона жодного разу не робила на відборі. 

Посеред зали з’явилися ще кілька фігур – і від справжніх людей їх відрізняли тільки тоненькі цівки золотого туману, що тяглися ззаду і губилися в ілюзорних кам’яних плитах. Вони наблизилися до Лізаветти, яка стояла на місці і не рухалася – на її лиці застигла посмішка, але вона вже не була така щаслива, як мить тому. Йовіла нарешті помітила на колінах її світлої сукенки сліди від трави, а на лікті – забій від падіння. 

 – Нянечка? – запитала Лізаветта тихо. – Я випадково, це- 

Жінка, яка застигла перед віконтесою і була точно вищою, ніж має бути звичайна людина, подивилася на неї таким суворим поглядом, що знітилася навіть Йовіла.

 – Не зараз, Лізо. Покарання потім. Настав час попрощатися з матір’ю. 

Йовіла побачила, як в одну мить, всього за секунду лице Лізаветти перетворилося на бліду кам’яну маску. Вона застигла, але її руки, міцно стиснені у кулаки, дрижали так сильно, що вона не могла вгамувати їх. 

 – Мама… їде кудись? – тремтливим голосом запитала Лізаветта, стискаючи край сукні. Поряд з нею голосно схлипнула служниця, і в ту ж мить отримала важкого стусана від няні. Йовіла аж здригнулася – вона цього точно не очікувала; натомість Лізаветта залишилася стояти непорушно, тільки опустила голову вниз, і її щокою теж скотилася перша сльоза. 

 – Вперед, Лізо, інакше ти не встигнеш попрощатися з матір’ю, – знову прогримала старша жінка, хапаючи віконтесу за рукав сукні. – Але спершу ти переодягнешся, я не дозволю тобі востаннє з’явитися перед пані в цій бруднючій сукні. А волосся!

Жінка сильно смикнула за одне пасмо, що вибилося з тугої коси дівчини, і заправила його їй за вухо. 

– Сьогодні без вечері, і проведеш ніч у каплиці. Молитимешся тріаді за упокій матері без перерви, інакше залишишся там і на завтра. А тепер вперед. Сіно, біжи і приготуй чисту сукню для юної віконтеси, – наказала жінка, і молода служниця схилилася в поклоні і побігла вперед. Її ілюзія розчинилася за кілька кроків до краю зали, але сама Лізаветта, здавалося, цього не помітила. 

Вона плакала, схиливши голову донизу, і намагалася не видавати й звуку, але кілька схлипів все ж не стримала. Стара жінка взяла її підборіддя двома пальцями і підняла його вгору, щоб дивитися їй прямо в обличчя. 

 – Немає сенсу плакати, Лізо. Це життя – діти народжуються, і жінки помирають. Ти народилася і маєш бути за це вдячна. Звісно, шкода, що пані не народила хлопчика, але ти молитимешся за її душу, і вона знайде спокій. А тепер йди. 

Лізаветта не промовила й слова, проте зробила перші кілька кроків – несміливих і невпевнених; нянечка підтримувала її за спину жорсткою рукою і підштовхувала вперед – і зрештою Лізаветта піддалася і пішла – прямо до дверей. Перед ними вона на мить завагалася, і на її лиці з’явився вираз, наче вона не могла до кінця збагнути, що ж з нею відбувається. 

Йовілі на мить здалося, що вона була готова побороти ілюзію і скинути чари артефакта, проте наступної миті жінка знову заговорила. 

 – Твоя матір не буде чекати вічно, Лізо. 

І тоді Лізаветта Анхейська несміливою рукою відчинила важкі двері зали і вийшла, причинивши їх за собою. Щойно двері знову вдарилися об позолочену раму, ілюзія розпалася на друзки, і перед Йовілою знову постала королівська зала, застиглі від шоку придворні та заплакані фрейліни. Сама Йовіла не плакала, але мала визнати сама собі, що була вкрай близька до цього; і їй не потрібне було підтвердження ані від Сорена, ані від самої віконтеси, адже вона знала точно – це була ніяка не фантазія, а справжнісінький спогад.