Читати книгу - "Поцілунок долі, Ася Віталіївна"

Катя:

Сонячний ранок неділі, гріє теплими променями сонця та злегка прохолодним вітерцем весни. Діана все ж таки рішуче вирішила поїхати додому та весь час з кимось листується в соцмережі. Навіть дорогою до автовокзалу з рук не випускає телефон, від кожного смс її посмішка розпливається на радощах. Не важко здогадатися з ким вона так переписується. Цікаво в мене теж було таке задоволене обличчя від повідомлень? Згадуючи вчорашню нашу переписку, то розумію я далеко від неї не втекла. Напевно це просто весна на нас так діє. Закоханість літає в повітрі та захоплює в свої кайдани, помістивши їх на околицях серця.

Діанин автобус приїхав досить швидко, мені так не хотілося її відпускати додому. Вона запропонувала, щоб я поїхала з нею. Дійсно, я давно не була вдома, давно не обіймала батьків. З ними мені вдається поговорити пару раз на тиждень, і то лишень пару хвилин. З ними ніяк не можемо знайти спільну мову, вони завжди від мене вимагали більшого, завжди контролювали та ніколи нікуди не відпускали з дому. А коли отримувала від пʼяного тата не тільки догани, а ще ляпасів та виховний процес ременем, то я тікала до бабусі в село. Діана від нього не була ще ні разу бита, а я навпаки всі невдоволення та удари були в мою сторону. 
 

Можливо, тому я не витримувала та більше часу проводила в бабусі. Навіть останні два роки навчання я закінчувала в її школі, де вона працює заступником директора. Мені подобалось жити в селі з нею однією, бо сестра була з батьками. Та в батьків до Діани було зовсім інше відношення, як вони казали, що це золота та довгоочікувана дитина. Я завжди не розуміла, та що приховувати, я ще досі не розумію чому в них такі різні погляди на нас з сестрою.

Все ж таки прислухавшись до сестри, я поїхала з нею до батьків. Тому з самого рання ми вже були на автовокзалі. Дорога була досить довгою, але сестрі це здавалося навпаки. Вона не могла ніяк дочекатися коли побачить свого Юру. Майже всю дорогу лише про нього і говорила. Що ж з людиною робить закоханість, надіюся в нього до неї теж така симпатія, бо не хочу бачити її засмученою та в сльозах. На автовокзалі в Івано-Франківську нас зустрів той самий хлопець, про якого так нахвалювала сестра.

-Діано, а нас не мали зустріти батьки?,- запитую я, коли ми підходили до хлопця.

-Так, але мама написала, що в неї зараз робота, а тато лишень має прийти з нічної зміни.

-Тому ти запросила сюди хлопця?,- говорю з посмішкою, але вона говорить тихенько, щоб він не почув.

-Ти не повіриш, але він сам запропонував, що хоче мене зустріти.

-А он як?,- здивувалася, але це ще раз доказує, що вона йому не байдужа. Та наша розмова затихає, коли бачимо хлопця з ромашками.

-Привіт, ну нарешті,- обнімає її так щиро та протягує до неї букетик з ромашок.

-От це неочікувано, дякую. Познайомся це моя сестра,- показує на мене, а він споглядає з ніг до голови,- Катерина.

-Рад знайомству, Юрій.- Протягує до мене свою руку для знайомства, я відповідаю йому тим самим.

-Можна просто Катя,- доповнюю, бо не дуже люблю коли до мене звертаються Катериною,- Ну, що поїхали, чи так і будемо стояти тут?

-Поїхали, я доречі на авто,- бере від сестри валізу та вони вдвох починають йти поруч один біля одного про щось щебечуть.

-Хлопче, а в тебе права хоч є?,- я лиш встигаю сказати вдогін.

-Звичайно є,- посмішку не приховує.

-Катю, не переживай йому нещодавно виповнилося 18, а машину подарували батьки.

-Хм, чудово,- кажу їй на вухо,- А їхати він вміє? Чи до першого стовпа ?

-Я ще не знаю. Зараз побачимо,- посмішку ховаю за хвилювання, але теж сідаю в авто. Діана сіла біля водія,а я з її валізою та сумкою сіла позаду.

-Катю, а ви надовго?,- запитує хлопець виїхавши на дорогу з парковки, як на диво вправно керує автомобілем. Радує, що їхати прийдеться недалеко, бо батьки живуть майже в центрі міста. 

-Всього лише на день. Вечером маю повертатися назад до Чернівців. 

-Мені Діана про вас часто говорила.

-Чудово, але не потрібно до мене звертатися на «ви».

-Але ж ви старша сестра Діани, я повинний говорити з вами з повагою,- мовить він не відриваючись від керма. А я відчула себе не зручно коли мені всього лиш 24, а до мене «Ви-кає» молодий хлопчина. Розумію тепер Павла, як це виглядає коли я йому на «Ви».

-Старша сестра, але не настільки ж. Вважай, що я майже ваша ровесниця.

-Авжеж, Катю, а може підеш з нами на концерт сьогодні вечором?,- звертає авто на нашу вулицю до будинку.

- Ооо, ні це без мене. Я не думала взагалі їхати сюди.

-Звичайно, та я ледве вмовила все ж таки приїхати,- радіє сестра та збирається виходити коли машина зупинилася біля гаража.

-Це вона вміє робити та не можливо їй відмовити,- каже Юра та теж виходить з машини разом з нами.

-Зайдеш в гості?,- запитує його Діана показуючи на будинок.

-Напевно, не сьогодні,- дивиться чомусь на мене, а потім на мою сестру. Здається він хоче побути з нею наодинці.

-Ну, голубки, я вас залишу. Піду тата пошукаю, може вже прийшов зі зміни,- поглядом Діани розумію, що вона не проти, тому швиденько зникаю на подвірʼя будинку.

Вдома здається нічого не змінилося, я так давно тут не була. Гойдалка біля горіху так і залишилася, лише з нового це альтанка  біля дому. Останній раз тут була десь 9 чи 10 років тому. Я і зараз не дуже хотіла сюди приїхати та згадується минуле. Як я з цих дверей вибігала зі сльозами та розчаруваннями, як я опинилася в бабусі після того як вона побачила мої синці на руках та великий синець на обличчі. Вона завжди мене підтримувала та заспокоювала, але після останнього випадку коли тато пʼяний сильно побив мене, то не витримала та й забрала повністю до себе в село. Вона замінила мені всіх та навіть батьків. А зараз я з тугою на серці хочу перейти поріг знову цього дому.

-Ти чого не заходиш, а стоїш тут як вкопана?,- чується мені позаду голос сестри.

-Не звертай уваги, мені згадалось дитинство,- стараюсь видавати хоч якусь посмішку, щоб не засмучувати сестру. Я коли пішла з цього будинку, то вона була зовсім маленька та навряд чи памʼятає ті нестерпні роки.