Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

Поспішність та географічна віддаленість такого врочистого заходу певним чином пояснювалася відносно недавнім (1251 р.) коронуванням литовського князя Міндовга — одного із сусідів-суперників Романовичів, який зазіхав на прикордонні з ними терени. Тож треба було негайно вирівнювати ситуацію, принаймні з огляду на конфлікт титулів обох. Та й, зрештою, те, що відбулося в Дорогочині, легше було приховати від всюдисущих татарських шпигунів. Адже перехід Данила Романовича під супрематію папи автоматично означав зречення присяги ханові Батию, а це вже монголи не могли залишити без уваги.

Руський король чітко розумів, що самотужки він безсилий проти оснащених найновішими досягненнями військової інженерії монголами, які чудово використали досвід підкорення китайських земель, а особливо знання китайських майстрів. Йому слід було негайно знайти підтримку в когось із західних сусідів, не надто очікуючи допомоги від папи. Таким сусідом став Тевтонський орден, із батьками-засновниками якого (зокрема, великим магістром Германом фон Зальце), мабуть, був знайомий ще батько Данила — «самодержець усієї Русі» Роман. Уже 1254 р. відбулося укладання двосторонньої угоди, спрямованої здебільшого проти прибалтійських нехрещених народностей, але в перспективі руський володар міг розраховувати на підтримку лицарів і проти кочівників. Такий союз, як продемонструвало наступне століття, перетворив обидві сторони на постійних партнерів.

Уже від 1255 р. прикордонні кочові підрозділи почали турбувати землі Романовичів систематичними провокаціями. До вирішальних зіткнень дійшло 1256 р., коли король Русі розбив одного з монгольських темників Куремсу. Той, порівняно з іншими воєначальниками Чингізидів, не вважався надто сильним, а тому покарати Русь дуже скоро відправили одного з учасників «Великого західного походу» темника Бурундая. Його поява у володіннях Данила й Василька та пізніший похід до країн Європи виявився, за оцінками очевидців, спустошливішим за 1240—1242 рр. Принаймні таке враження передають нам писемні пам’ятки того часу. Можливо, автори джерел надто добре знали, хто такі монголи, самі бачили їх або чули страшні історії, з ними пов’язані, а тому будь-яка нова поява номадів на кордонах Європи тлумачилася як черговий кінець світу. Есхатологічна напруженість сягала межі. Старший Романович був змушений утікати до Угорщини, а «віддуватися» за батьківщину довелося молодшому братові.

Вимога Бурундая була простою: зруйнувати укріплення провідних міст і фортець (Львова, Холма, Володимира, Стожка, Данилова, Кременця й ін.) королівства Русі та приєднатися з військами до походу в глиб сусідніх країн Європи. Василько беріг спадщину як міг. Під стінами Холма він проявив увесь свій акторський талант, щоб врятувати місто від захоплення. Коли князь у супроводі перекладача й монгольської охорони під’їхав до брами та почав із захисниками перемовини, буцімто вимагаючи здатися, у момент найбільшої суперечки кинув на землю камінь, що було умовним знаком не виконувати цього прохання. Для монголів, втім, діалог виглядав переконливим, і запідозрити Василька Романовича у змові не вдалося.

Кількатижневе перебування та годування багатотисячного війська кочівників у володіннях Романовичів призвело до тяжких господарських наслідків. Країна, з одного боку, знову відчула «важку руку» монгольського сюзерена, і з іншого — провальність ідеї хрестового походу проти Чингізидів. Не те, щоб папа не дотримав слова, зовсім ні. Одразу ж після коронування Данила він оголосив мобілізацію, передусім військ центральноєвропейських володарів, заохочуючи тих підтримати молоде королівство Русі. Але в середині XIII ст. «люди меча» вже були вельми далекими від намірів воювати в ім’я Христа не тільки на сході континенту, а й навіть у Святій Землі. Доба екзальтованих релігійних фанатиків поступово відходила в минуле. Лицарство поступово збагачувалося за рахунок розвитку міської торгівлі та феодального землеволодіння. Для самої ж папської курії привабливішими виглядали екуменічні перемовини з патріархатом у Нікеї, які обіцяли стати набагато продуктивнішими за уніатські наслідки коронування старшого Романовича.

Місцева нікейська імператорська династія Ласкарисів, а згодом Палеологів готова була укласти унію між церквами, що фактично й відбулося 1274 р. в Ліоні. Проблеми взаємин Романовичів із монголами на цьому тлі відходили на другий, а то й третій план. Руські володарі залишилися фактично сам на сам із грізним східним сусідом.

Король Данило після повернення з Угорщини додому втратив силу духу й енергію, хоча ще не подолав 60-річного віку. Хвороба очей давалася взнаки, та й фізичні сили, систематичні навантаження й випробування безперервних військових кампаній щоразу забирали здоров’я. На короткий час з невідомих причин монголи облишили його в спокої. Можливо, літописець не хотів укотре описувати чергову ганьбу свого володаря. На початку 60-х років XIII ст. руський король зумів вирішити старе прикордонне непорозуміння з краківсько-сандомирським князем Болеславом Сором’язливим, продовжував підтримувати стосунки із мазовецькими родичами, вже понад десятиліття зберігаючи спокій у взаєминах з Арпадами. Ті ж, очевидно, контактували зі своїми руськими сусідами, принаймні ціла низка знайдених сучасними «чорними археологами» предметів придворного вжитку дозволяє нам про це сміливо стверджувати. Серед них — фрагмент маєстатичної королівської печатки Бели IV, розкопаної на території літописного Галича. Столиця Романовичів, попри напади татар, продовжувала розбудовуватися, перетворившись на «візитку», своєрідну «вишеньку на торті» їхніх володінь. Саме тут 1264 р. король Русі спочив у мирі, а літописець за політичну мудрість та військові звитяги ушанував його словами «другий після Соломона».

Зі смертю суверена королівство Русі, за документами західноєвропейських країн, продовжувало існувати саме під такою назвою. Королівська традиція, стала статусна величина, не могла так різко зійти нанівець, навіть якщо в останні роки життя Данила Романовича його стосунки з папством, а особливо Олександром IV, були вкрай напруженими. Брат Василько, сини Лев, Шварно, Мстислав, племінник Володимир, онук Юрій успадкували велетенську державу, що сягала від прибалтійських теренів на півночі до Пониззя на півдні та від Карпат на заході до пристепової зони на сході. В іноземних документах більшість названих осіб титулувалися як rex або kunig, тобто король. Вони брали участь у вирішенні складних міждинастичних конфліктів, у яких, як правило, були замішані вінценосні родичі з Угорщини, Чехії, Польщі, Болгарії. Це створювало відповідний образ руських володарів за кордоном, приваблювало до їхніх земель поселенців-госпітів та й загалом сприяло розвитку нових ремесел, торгівлі, освоюванні необроблюваних теренів.

Містобудівельна діяльність Романовичів, зручні умови для іноземних купців та міських громад створювали сприятливий клімат для розвитку господарства, налагодження відповідних стосунків із «містами-партнерами» Пруссії, Польщі, Угорщини, Австрії, Німеччини, Болгарії, держави Німецького ордену тощо. Поступово до їхніх земель проникало міське самоврядування, а разом із тим — громади колоністів, які своїм життям і діяльністю надавали містам західноєвропейського поліетнічного тла, не схожого на міські центри інших