Читати книгу - "Таємна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Пусти, старий, мені потрібна твоя допомога. Меріон вийшла на стежину війни…
А за кілька хвилин у ті самі двері вже лунає хуткий барабанний дріб постукувань: тук-тук-тук-тук-тук. Це в гості надходить Меріон, міцно стуливши невеличкі вуста, схожа на маленьку сердиту ляльку.
— Банні в тебе? — питає вона, звівшись навшпиньки та намагаючись зазирнути за мою спину в кімнату.
— Ні, не в мене.
— Ти певен?
— Його тут немає, Меріон.
— Банні! — лиховісно кричить вона.
Жодної відповіді.
— Банні!
І тут, ставлячи мене в дуже незручне становище, у дверях із покірним поглядом мав звичку з’являтися Банні.
— Привіт, серденько.
— Де ти валандався?
Він гмикає і мимрить.
— Гадаю, нам треба поговорити.
— Серденько, я зараз зайнятий.
— Що ж… — вона, бува, погляне на свій вишуканий маленький годинник Cartier, — я додому. В тебе є ще тридцять хвилин, а потім я йду спати.
— Гаразд.
— Значить, побачимося за двадцять хвилин.
— Агов, зажди. Я не казав, що прийду…
— Ну, тоді побачимося через якийсь час, — каже вона й іде.
— Нікуди я не піду, — заявляє мені Банні.
— Я б не йшов.
— От скажи мені, кого вона із себе корчить?
— Не йди.
— Одного разу я таки маю дати їй урок. Я зайнята людина. Постійно в русі. І мій час належить мені.
— Саме так.
Минає пауза, ніякова мовчанка. І Банні врешті-решт каже:
— Певно, я все ж піду.
— Гаразд, Бане.
— Ти не зрозумів, я не до Меріон, — обороняючись, твердить він.
— Звісно.
— Так-так, — неуважно промовляє він і шумно залишає кімнату. Наступного дня вони з Меріон ідуть обідати або прогулюються біля ігрового майданчика.
— То ви з Меріон помирилися, еге ж? — цікавиться хто-небудь із нас при зустрічі з Баном сам на сам.
— А то, — присоромлено відповідає Банні.
Вихідні у Френсіса за містом стали найщасливішим періодом. Листя на деревах того року швидко пожовкло, але тепло протрималось аж до кінця жовтня, тому більшість свого дозвілля ми проводили на вулиці. Якщо не рахувати кількох матчів у теніс спроквола (під час яких м’ячі часто летіли за межі корту, і ми їх неохоче шукали, розгортаючи високу траву ручками ракеток), то активним відпочинком ми не займалися. Щось в атмосфері навколо цього місця навіювало на нас величні лінощі, яких я не пам’ятав із дитинства.
Тепер, коли все це пригадую, то складається враження, ніби за містом ми постійно щось пили. Ні, не запоєм, але тоненька цівочка алкоголю починала точитися коктейлями «Кривава Мері» від самого сніданку й не спинялась аж до вечері. Тож не виключено, що саме вона зумовлювала наш апатичний стан. Беручи з собою книгу на природу, я неодмінно потім засинав у кріслі, практично одразу; варто було піти поплавати на човні — я дуже хутко зморювався від веслування й просто дозволяв суденцю дрейфувати кілька годин. (Ох і човен! Навіть зараз інколи, коли приходить безсоння, я намагаюсь уявити, що лежу в тім човні, вмостивши голову на кормові бруси, дерево борта протікає, і жовте березове листя запливає всередину, торкаючись мого обличчя.) Інколи ми намагалися влаштувати щось трохи амбітніше. Одного разу, коли Френсіс знайшов у шухляді туалетного столика тітоньки «беретту» і набої до неї, ми в куцому пориві чуттів зайнялися стрілецькою практикою (при цьому хорта, який роками зривався в біг від пострілу стартового пістолета, довелося ізолювати в підвалі) і шмаляли по скляних банках для консервації, вистроївши їх у ряд на плетеному чайному столику, що його витягли з будинку надвір. Але саморобний тир швидко дійшов кінця, коли короткозорий Генрі випадково поцілив качку. Для нього це стало великим потрясінням, тому стрілянину довелося відкласти.
Усім, крім нас із Банні, подобався крокет; ми ніяк не могли допетрати, у чому його прикол, і по м’ячу лупили та рубали молотками, ніби ключками для гольфа. Час від часу нам вистачало бадьорості, щоб сходити на пікнік. Спочатку всяк і кожен сповнювався серйозних амбіцій (ми складали хитромудре меню, обирали віддалену та невідому місцину), але неминуче скочувалися в сонливість та легке сп’яніння, неохоче думаючи про те, що валандатися доведеться довго, а причандалля для посиденьок тягти багато. Зазвичай ми валялись у траві цілісінький день, пили мартіні з термоса й спостерігали за лискучою вервечкою чорних мурашок на безладних рештках пирога в тарелі, доки нарешті не закінчувався трунок, сідало сонце й нам доводилося плуганитись додому в пітьмі.
Особлива нагода випадала, якщо Джуліан приймав запрошення на вечерю за містом. Тоді Френсіс замовляв найрізноманітніші наїдки в продуктовому й цілими днями гортав куховарські книги в пошуках страв, вина, яке до них подають, сервірування стола й резервних страв, що чекатимуть у флігелі, якщо раптом суфле підведе. Смокінги відправлялися в хімчистку, квітникарі надсилали букети, а Банні відкладав свій примірничок «Нареченої Фу Маньчжу»[63] та починав носитися з томиком Гомера натомість.
Не знаю, чому ми надавали такого великого значення цим вечерям, адже поки Джуліан приїжджав, усі вже були знервовані та виснажені. Вечері страхітливо нас напружували, як, власне, й самого гостя — я впевнений у цьому, — попри те що він обов’язково перебував у доброму гуморі, був люб’язним, чарівним і неодмінно захопленим усім навколо. Проте Джуліан у середньому приймав лиш кожне третє запрошення. Виявилося, що в позиченому смокінгу та з украй обмеженим знанням застольного етикету мені вдається гірше приховувати наслідки стресу. Решта навчилася лицемірити значно вправніше. За п’ять хвилин до прибуття Джуліана вони всі валялися по диванах у вітальні в оточенні опущених гардин, на кухні в електрокаструльках підбулькувала вже готова їжа, народ поправляв
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємна історія», після закриття браузера.