Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Найкращий сищик імперії на Великій війні 📚 - Українською

Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Найкращий сищик імперії на Великій війні" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 164
Перейти на сторінку:
жіночкою пішов погуляти. Воно ж музикам це легко, бо по святах вони працюють, а там, де свято, там і наливають, а де наливають, там жіночки веселі збираються. Раніше у гречку стрибали, але як кукурудза з’явилася, почали до кукурудзи ходити, бо висока вона, тінява, затишно в ній, наче в хаті. Ну ото пішов Михась із дівкою, вляглися відпочити. А тут господар кукурудзи їде. Бачить, щось біле блимає серед кущів. Подумав, чи свиня якась потраву чинить, чи злодій якийсь. Та й пальнув із рушниці сіллю. І сіль посікла Михасю філейні частини. Заверещав він, смикнувся тікати, але така дивина в нього вийшла, як у собак буває, коли налякають їх. Смик-смик — і на місці. „Відпусти! — кричить — Відпусти!“. А жіночка сама перелякалася страшенно, не розуміє, що сталося, кричить: „Та чи я тебе тримаю!“. Тут господар у кукурудзу зазирнув. А там чудовисько о чотирьох ногах і чотирьох руках, сраки теж дві, як і голови. Кричать, про допомогу благають, а роз’єднатися не можуть. Довелося до села везти та у великий чан садовити і теплою водичкою відливати. Коли роз’єднали їх, то чоловік тієї жіночки надягнув Михасю на голову барабан і бубон. Довелося нові купувати. Ото і став Михась Відпусти, інакше й не звали.

А Василя Вареника назвали так, бо колись перечепився він на станційному буфеті з одним торгівцем. Чогось почали вони сперечатися, які вареники кращі: ті, що на воді, чи ті, що на парі. Василь за парові стояв: паровий вареник — то біла кістка, шляхетне панство і офіцери серед вареників, а водяні — так собі, для ледарів наїдок. Але торгівець був інакшої думки, вихваляв водяні вареники, а парові лаяв. Василь приніс із трактиру порцію парових, щоб переконати торгівця, а той відкусив трохи і сплюнув, сказав, що гівно ніколи не їв і не їстиме. Василь йому спересердя у пику дав. А торгівець йому на голову горщик із варениками одягнув. Ото і став Вася Вареником.

— Можна, Іване Карповичу? — питаються.

— Заходьте. А де решта оркестру?

— Решта лежать біля трактиру, сплять, бо перебрали. А ми ось на ногах стоїмо, — кажуть, і видно, що стоять лише тому, що удвох, спираються один на одного.

— А зіграти зможете?

— Зможемо.

— Веселого?

— Веселого.

— Такого, щоб наче чорти на вилах підкидали?

— Підкинуть!

— То давай!

Всілися вони, інструменти підготували, князь на них дивиться скептично. А вони сутужні якісь.

— Зрозумів! — киваю. Налив хлопцям по чарці, наклав на тарілку закуски, підніс. Випили вони. Хлібом занюхали. Заграли. Спочатку нескладно трохи, бачу, що кривиться Великий князь. Але тут же, як у парильні, почекати треба. Оно хлопці розігрілися, швидше заграли, штабс-капітан прокинулися, вже і я підхопився, бо ж не можна сидіти під таку музику! А тоді вже і Великий князь із місця як зірвався та як затанцював!

Ну й почалося. Танці, пісні, настоянка рікою, ще двічі у парильню ходили, по настоянку ще посилали. Потім феєрверк був, знов-таки купці хотіли висловити повагу правлячому дому. Ну й закрутилося, Єлизавето Павлівно, таке, що хай Бог милує. Далі пам’ятаю я шматками. Що полягали спати лише по обіді. Прокинулися вранці. Знову свято. Вже без коньяків, французьких страв, шампаню, полячок та негрів, а у лазні, з їжею простою і музиками. Парилися, пірнали, танцювали, пісні волали. Наступного разу коли прокинувся, їхали вже у потязі. Ну, думаю, дякувати Богові, поїхали нарешті на фронт, кров за Отєчество проливати.

Тільки очі заплющив, коли будять.

— Іване Карповичу, Бахмач! — кажуть мені.

Я усміхнувся, бо згадав, що в цьому місті зустрів Вас, Єлизавето Павлівно. Подумав про те, наче у раю побував, а потім умить у пеклі опинився, бо як заболить голова! Сухо у роті, наче в пустелях Туркестану! Голову руками обхопив, бо таке враження, що ось-ось розвалиться.

— Вставайте, Іване Карповичу! — смикає мене хтось наполегливий.

— Не можу, не чіпайте мене! — стогну я.

— Дворянство і купецтво Конотопського повіту вас чекає! Урочисте відправлення добровольців!

— Великий князь же відправляє.

— Великий князь наказав і вам готуватися!

— Не можу, — зітхаю я. — Захворів я.

— Так у нас ліки є, Іване Карповичу, — трясуть мене. Розумію, що не відчепляться, але немає в мене сил, щоб підвестися. — Іване Карповичу, швидше! Часу небагато залишилося.

Розплющую очі, хлопець якийсь переді мною. Тримає тацю, а на ній чарка горілки і огірок на тарілочці малосольний. Як побачив я ту кляту горілку, то аж здригнувся, відсахнувся, наче від нечистої сили.

— Води! Води дай! — простогнав.

— Води Іван Іларіонович наказав дати лише після того, як горілочки вип’єте і огірком закусите, — каже хлопець.

— Так точно! — гримить штабс-капітан і забігає в купе. — Ну ж бо, Ваню, підводься! Часу немає розлежуватися, Велика війна почалася!

Я подивився на нього і аж рота роззявив від здивування. Бо їх благородь були в мундирі, виголені, з помитим волоссям і виглядали так, наче позаду не було ані підвалу повітового управління, ані лазні на березі Сули.

— Давай, давай, Ваню!

— Не можу, ваша благородь. Мертвий я, — чесно зізнаюся.

— А ти випий!

— І думати не можу про цю горілку, не те що пити! — вже злякався я.

— А ти не думай, ти візьми і випий. Просто ж! Давай!

— Не можу!

— Це наказ! Заради государя імператора!

І що мені залишалося, га, Єлизавето Павлівно? Я ж тепер військова людина, для мене наказ — святі слова, обов’язкові для виконання. Узяв чарку і випив. Ще коли пив, то думав, що от зараз усе і виблюю.

— Ковтай, ковтай! — втрутився штабс-капітан, і я ледь ковтнув. — Огірок! — Я закусив. — Тепер дихай глибоко! — І я дихав. Іван Іларіонович почекав хвилину, а потім зазирнув мені в очі. — Ну як?

Я перелякано прислухався до організму. Воно ж, Єлизавето Павлівно, у кожній справі важлива звичка. Ото якщо ти щодня верхи їздиш, то добре їздиш, якщо щодня стріляєш, то добре стріляєш. А якщо випиваєш частенько, то і до цього звикаєш. А я ж, як Ви самі знаєте, пиятикою не захоплювався, хіба що міг чарку ввечері випити. А тут же — як ото панотця за плуг поставити. Не витримало тіло, а голова так взагалі.

— Ну, Ваню, як?

— Та той, — скривився я,

1 ... 27 28 29 ... 164
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на Великій війні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкращий сищик імперії на Великій війні"