Читати книгу - "Вибрані твори. Том III"

Ломакс. От тобі й на!.. (Виходить).

Леді Брітомарт (продовжує). Але ви, Адольфе, вмієте поводити себе пристойно, коли захочете. Я бажаю, щоб ви лишилися тут.

Казенс. Дорога леді Брітомарт! У родинній Біблії є речі, що їх я не можу чути з ваших уст.

Леді Брітомарт. Які речі будьте ласкаві сказати?

Казенс. Вам доведеться сказати в присутності всіх слуг, що ми чинили багато дечого, що не повинні були чинити, й не робили того, що повинні були робити, й що ми не чисті серцем. Я не можу припустити, щоб ви були так несправедливі до себе й до Барбари. Щодо мене, то я категорично відкидаю таке обвинувачення: я робив те, що міг. Я не наважився б одружитися з Барбарою, я не насмілився б дивитися вам у вічі, коли б це була правда. І тому я повинен піти у вітальню.

Леді Брітомарт (ображена). Ну що ж, ідіть. (Він прямує до дверей). Але пам’ятайте, Адольфе. (Він повертається, щоб вислухати її). Я дуже підозріваю, що ви вступили до Армії Спасіння тільки тому, щоб упадати за Барбарою, та й годі. І я віддаю належне тому тонкому вмінню, з яким ви систематично мене обманюєте. Адже я вас розкусила. Стережіться, щоб не розкусила й Барбара. Ось і усе.

Казенс (незмінно лагідно). Не виказуйте мене. (Виходить).

Леді Брітомарт. Саро, якщо ти бажаєш піти звідси, іди. Це буде краще, аніж сидіти тут з таким виглядом, ніби ти прагнеш опинитися за тисячу миль звідси.

Сара (мляво). Добре, мамо! (Виходить).

Леді Брітомарт (несподівано починає плакати).

Стівен (підходить до неї). У чому річ, мамо?

Леді Брітомарт (витираючи сльози хусточкою). Нічого. Дурниці. Можеш і ти приєднатися до них, якщо бажаєш, і залишити мене одну із слугами.

Стівен. Не думайте так, мамо. Я... я... не люблю його.

Леді Брітомарт. Але інші його люблять. Яка несправедлива доля до жінок. Жінці доводиться виховувати дітей. А це значить, що вона повинна їх стримувати, не дозволяти їм багато дечого з того, що їм подобається, загадувати їм лекції, карати їх, коли вони чинять не гаразд, одне слово — брати на себе всі неприємні турботи. А коли її робота закінчена, з’являється батько, що йому нічого не лишається робити, а тільки пестити й псувати їх, і грабує в неї любов дітей.

Стівен. Він не забрав у вас нашої любови. Він тільки збудив цікавість.

Леді Брітомарт. Я не хочу, щоб ти мене втішав, Стівене. Я почуваюся чудово. (Вона встає й іде до дверей).

Стівен. Куди ви йдете, мамо?

Леді Брітомарт. У вітальню, звичайно. (Вона виходить. Коли вона відчиняє двері, чути звуки гімну: «Уперед, християнські вої», що його грають на концертині з акомпаніментом тамбурина). Ти йдеш, Стівене?

Стівен. Ні. Певне, ні. (Вона виходить. Він сідає на канапу, стиснувши губи з виразом огиди на обличчі).

Дія друга

Подвір’я перед притулком Армії Спасіння у Вест-Гемі. Холодний січневий ранок. Будинок, що являє собою стару комору, недавно вибілений. Одна його частина з мезоніном виступає на середину подвір’я; одні двері внизу, другі на верхньому поверсі; немає ані балкона, ані зовнішніх сходів, є тільки блок, щоб піднімати нагору лантухи. Якщо зайти на подвір’я з цього боку, то ліворуч буде вихід на вулицю й кам’яне водоймище, що з нього поять коней; праворуч повітка, що захищає стіл, який стоїть під нею, від негоди. Біля столу стоять лави. На них сидять чоловік і жінка; видко, що обидва вони підтоптані й занепали морально. Вони кінчають їсти. Кожний із них має великий шматок хліба, що його намазано марґарином і патокою, і п’є молоко, розведене водою.

Чоловік — безробітний майстровий, молодий, моторний, балакучий, любить позувати й такий хитрий, що здатний на все, що завгодно, тільки не на прояву чесности й альтруїзму. Жінка — проста вбога істота, стара й виснажена працею. Вона виглядає на шістдесят років, хоча їй напевно не більш як сорок п’ять. Якби це були люди заможні, закутані в хутра, одягнені в теплі пальта, рукавички з муфтами, вони, без сумніву, змерзли б, почували б, що вони дуже нещасні, бо січневий день пронизливо холодний і суворий. Одного погляду вглиб подвір’я на похмурі комори й олив’яне небо, що його видко над вибіленими стінами, було б досить, щоб негайно погнати всяку заможну нетрудящу людину на Середземне море. Але цих двоє, що стільки ж мріють про Середземне море, як про місяць, і що примушені більшу частину свого одягу взимку заставляти, лишаючи собі тільки найпотрібніше, ані трохи не страждають від холоду. Навпаки, вони ще жвавіші, сидячи за їжею, що надає їм певної веселости. Чоловік ковтає із свого кухля, потім встає й походжає по подвір’ю, встромивши руки в кишені й час від часу пританцьовуючи.

Жінка. Почуваєте себе краще після їди?

Чоловік. Ні. Яка це їда. Може, вона досить добра для вас, але не для мене, інтеліґентного трудівника.

Жінка. Трудівника? Хто ж ви такий?

Чоловік. Художник.

Жінка (скептично). Ще б пак.

Чоловік. Так, ще б пак. Я знаю, в чому річ. Кожний ледар, що нічого не вміє робити, називає себе художником. Але я справжній художник, умію малювати під дерево й робити тонку роботу, а дістаю за свою працю тридцять вісім шилінгів на тиждень, коли пощастить.

Жінка. Чому ж ви тепер не дістаєте?

Чоловік. Я вам скажу, чому. По-перше: я інтелігент. Бррр... Тут бісів холод. (Він злегка пританцьовує). Так, я надто інтелігентний, щоб стояти на тому життєвому щаблі, де капіталісти зволили мене поставити. А вони не люблять людей, що бачать їх наскрізь. По-друге: інтелігент — це істота, що потребує подвійної частки щастя. Тому, як пощастить, я добре напиваюся. По-трете: я обстоюю інтереси своого класу й працюю якнайменше, щоб не відбивати всю роботу у товаришів. По-четверте — я досить розумний, щоб знати, що дозволяє закон, а що ні; а за законом я роблю точнісінько так, як капіталісти: хапаю все, що мені трапить під руку. За належного суспільного ладу я тверезий, чесний і працьовитий. У Римі я, так би мовити, чиню, як усі римляни. Що ж з цього виходить? Коли справи кепські — а зараз вони до біса кепські — хазяям доводиться звільняти половину своїх робітників; звичайно, вони починають з мене.

Жінка. Як вас звуть?

Чоловік. Прайс. Бронтер О’Брайєн Прайс. Зазвичай мене скорочено