Читати книгу - "Повість полум'яних літ"

Олександр Довженко. Повість полум'яних літ

 Кінчилася світова війна! Стою з автоматом на порозі нової епохи й думаю: яку могутню темну силу ми перемогли, будь вона проклята!

 Молодий солдат оглянувся на груддя тліючих руїн і, ніби вражений раптом величезністю перейденого шляху, застиг, як пам'ятник.

 Це був міцний і пристрасний солдат. Голова в нього була перев'язана бинтом. Та він, здавалось, не пам'ятав про рану. Неголений, мокрий, укритий кіптявою й прахом Берліна, він щойно вийшов з бою й весь ще курів на осонні біля Бранденбурзької брами. Він казав, усміхаючись і думаючи вголос:

 — Передо мною проходять війська — товариші мої. Я пропускаю їх, як командуючий, хоч я й не генерал, звичайно, і не маршал, — простий сержант Іван Орлюк, колгоспник з Наддніпрянщини, звичайний, так би мовити, переможець у світовій війні.

 Та оскільки нашого брата полягло в боях за визволення людства від фашизму, як ніяких інших солдатів у світі, — величезна, скажемо прямо, кількість, — і сам я особисто пролив крові ворожої й праці доклав чимало, і оскільки, до того ж, наставники й журналісти всього світу почнуть, певно, тепер балачки: що, та як, та чому, та яка в моїй радянській душі може бути сила гніву й ненависті, та взагалі, так би мовити, міцності, от, — я, народжена для добра людина, мушу якось освідчитись моїм сучасникам, друзям і ворогам усього світу, разом із моєю дружиною, батьком-матір'ю, з усім, як то кажуть, домом, з криницею, з якої я пив колись воду, з садом, городом, де спізнав перші мозолі на руках, — одне слово, з усім своїм родом і долею.

 В осінню ніч сорок першого року прощання лунали над Дніпром.

 Батьки й матері прощалися з дітьми, чоловіки з жінками, брати з сестрами. Розлучалась любов з любов'ю, надія з надією, прощалось нездійсненне заміжжя, несуджене материнство.

 Був вітер тої ночі. Небом пропливали тривожні хмари з заходу, з німецької сторони, і тягло трупом і пожарищем.

 Прощались поспіхом, тамуючи тугу, відходили швидко, ніби навздогін за своєю незвичайною долею.

 Ніхто не знав обсягу прийдешнього в ту ніч. Не знав і герой нашої' повісті, червоноарміець початку Великої Вітчизняної війни, Іван Орлюк.

 Тільки відчував він, рушаючи на схід зі своїм полком, що настав великий час, і, збентежений незвичайністю почуття, мовчав.

 Впали мости на Дніпрі. Важкий гуркіт покотився понад водним простором. З високих круч посипалась земля.

 На покинутому березі, вже по той бік, на стрімкій кручі стояла мати Івана Орлюка — немолода колгоспниця Тетяна.

 — Відведи, господи, руку смерті від мого сина-воїна! — урочисто наказувала вона, й вітер ніс її слова в пітьму. Потім, змахнувши руками, наче птиця крилами, вона стала навколішки й, подавшись наперед, ладна, здавалось, полинути за Дніпро, затужила:

 — Іваном звуть його, моя доле, Орлюком Іваном, а я його мати! Стою на зорях вечірніх і вранішніх, заклинаю дороги. Стою опівночі над безоднею скорботи, аби не взяв його ні меч, ні вогонь, ні вода. Сину мій, обороно моя!..

 Земна куля оберталася у міжнародному просторі. Диміла планета від Нордкапу до Чорного моря, а над її ідеальною сферою сновигали літаки, вивергаючи з своїх черев тисячі бомб. І весь ефір звучав новою музикою, якої ще не відало життя. Це не були ні гімни його красі, ні величання його геніїв, ні реквієми героям. В холодне безмежжя неслись свист, і виття, і вищання радіошифрів. У злобне гарчання заневоленого ефіру вривались недоречні мелодії пеленгів, люті вигуки атакуючих, заклики, накази на мовах великих народів. Але все, що звучало в світі, перекривав катастрофічний гуркіт моторів епохи.

 Палали міста.

 — Підсудний Іван Орлюк, у вас під час арешту знайшли серед речей оце. Що це? — запитав військовий юрист Величко, слухаючи зізнання підсудного у військовому трибуналі.

 Підсудний важко зітхнув і почервонів.

 — Відповідайте, що це?

 — Земля... — сказав підсудний і опустив очі.

 — Яка?

 — Українська.

 — Так. Ви були комсомольцем?

 — Атож. Я і є комсомолець.

 — Припустімо. А нащо це? — Військовий юрист розгорнув на столі маленький вузличок з землею.

 — Це я взяв на спомин, коли покидав Україну. Вночі. Удосвіта жінка одна плакала, казала, що це кінець України, ну, кордон, сказати б, межа.

 — Ну?

 — Ну, то я тоді відійшов набік, став на коліна й сказав:

 — Прощай, Україно.

 — Ще що сказали?

 — Більш нічого. Зараз пригадаю... Здається, все.

 — Так. Продовжуйте. Можете продовжувати біографію, тільки коротко.

 — Так! — раптом якось стрепенувся Орлюк і посміхнувся самими тільки губами, в очах застигло страждання. — Отож я й кажу, що в косовицю ми ходили круг стіжків по насінню. Все своє дитинство я ходив по насінню. Воно в нас було скрізь, де не повернись; в горщиках, у вузликах, на жердках у сінях, в повітці попід стріхою, в сипанках, в мішках та мішечках.

 Я часто й спав у насінні: в житі, в просі, в ячмені й горосі на печі. Я любив, як насіння пахне. Я виріс у насінні. І мати мене народила в насінні — в жнива під копною.

 — Доволі.

 —Але це дуже важливо. Я зараз поясню...

 — Ви краще зразу розкажіть про свій злочин, — сказав другий військюрист. — Як ви вбили двох своїх товаришів?

 — ...Які теж, мабуть, виросли серед насіння, — додав Величко.

 — Так я ж їм казав, не можна ж, кажу, так підло міркувати. Власне, я так подумав.

 — Що саме?

 — Ну, от про те, що вони казали.

 — Але ж ви не мали права їх розстрілювати?

 — Не мав.

 — Отже, ви визнаєте себе винним?

 — Ні... Я ж вам пояснюю... Я що кажу? Я...

 — Відповідайте на запитання точно! Ви вбили...

 — Я їх розстріляв! Перед розстрілом я спитав дозволу...

 — У кого?

 — У капітана Кравчини.

 — Капітан Кравчина не мав права дозволу.

 — Він і не дозволив. Вибухнула міна, і він упав поранений. Тоді я сам уже розстріляв.

 — Вас ніхто на це не уповноважував. Чому ви не визнаєте себе винним у вбивстві двох товаришів?

 — У мене серце скажене.

 — Відповідайте: так чи ні.

 — Я... мені... я не можу цього сказати.

 — Ви стоїте перед військовим трибуналом. Вас буде розстріляно!

 — Скажу.

 — Кажіть.

 — В мене самого тоді виникло трохи їхнього почуття. Воно