Читати книгу - "Бенкет круків"

— Ти розбив серце дикунській королівні, Смертовбивче,— сказав Пип. Останнім часом Вал узяла за звичку спостерігати за хлопцями з вікна своїх покоїв у Королівській вежі.— Вона тебе виглядала.

— Не виглядала! Не кажи так! — Сем тільки двічі розмовляв з Вал, коли мейстер Еймон викликав її, щоб пересвідчитися — немовлята здорові. Але королівна була така вродлива, аж Сем частенько ловив себе на тому, що в її присутності затинається і пече раків.

— Чому це? — мовив Пип.— Вона від тебе дітей хоче. Може, слід називати тебе Семом Спокусником?

Сем почервонів. Він знав: у короля Станіса на Вал свої плани, вона-бо має стати розчином, який скріпить мир між північанами й вільним народом.

— Нема в мене сьогодні часу на стрільби — мене викликав Джон.

— Джон? Джон? Грене, ми когось знаємо на ім'я Джон?

— Він має на увазі лорда-командувача.

— А-а-а! Великого лорда Сноу! Ну певна річ. Навіщо тобі до нього? Він навіть вухами ворушити не вміє,— Пип поворушив власними, аби довести, що він-то вміє. Вуха у нього були видатні, червоні з морозу.— Він тепер справжній лорд Сноу, такий у біса високородний, що з нами вже не водиться.

— У Джона багато обов'язків,— мовив на його захист Сем.— У його руках тепер Стіна і все, що з нею пов'язано.

— Людина має обов'язки і перед друзями. Якби не ми, може, лордом-командувачем став би Джанос Слінт. А лорд Джанос відіслав би Сноу на розвідку голяка на мулі. «Ану метнися до Крастерової фортеці,— звелів би він,— і принеси мені плащ і чоботи Старого Ведмедя». Ми його від цього врятували, а тепер він має стільки обов'язків, що навіть не може випити біля коминка кухлик глінтвейну?

Грен був з ним згоден.

— Обов'язки не заважають йому тренуватися. Мало не щодня він у дворі з кимось б'ється.

І це таки правда, мусив визнати Сем. Одного разу, коли Джон прийшов по пораду до мейстра Еймона, Сем запитав його, навіщо він стільки часу вправляється з мечем. «Старий Ведмідь, відколи став лордом-командувач, майже не тренувався»,— зауважив Сем. У відповідь на це Джон вклав Семові в руки Довгопазура. Дав йому відчути легкість меча, рівновагу, змусив повертіти клинком, щоб на темно-димчастому металі пробігли брижі. «Валірійська криця,— мовив Джон,— чарокована, гостра як лезо до гоління, майже незнищенна. А мечник має бути не гіршим за свого меча, Семе. Довгопазур зроблений з валірійської криці, а я ні. Піврукий міг прихлопнути мене, як ти — комашку».

Сем віддав йому меча. «Коли я намагаюся прихлопнути комашку, вона завжди встигає втекти. І я просто ляскаю себе по руці. Боляче».

Джон не втримався від сміху. «Ну, нехай так. Кворинові вбити мене було — як тобі миску вівсянки з'їсти». Сем любив вівсянку, особливо підсолоджену медом.

— Нема в мене часу на це,— повторив Сем і, залишивши друзів, рушив до зброярні, притискаючи до грудей книжки. «Я — щит, який боронить людську державу»,— пригадалося йому. Цікаво, думав він, що сказали б ці люди, якби знали, що їхню державу боронять такі, як Грен, Пип і Стражденний Ед.

Вежа лорда-командувача зруйнована була пожежею, а Королівську вежу забрав собі Станіс Баратеон під резиденцію, отож Джон Сноу облаштувався в скромних покоях Донала Ноя в глибині зброярні. Коли прийшов Сем, Жиллі саме виходила, горнучись у старий плащ, якого Сем віддав їв, коли вони тікали з Крастерової фортеці. Вона хотіла швидко прослизнути повз, але Сем зловив її за руку, аж дві книжки на землю впустив.

— Жиллі!

— Семе,— хрипко озвалася вона. Дівчина була темнокоса й тоненька, з великими карими очима, як в олениці. Вона просто губилася в брижах Семового старого плаща, а обличчя наполовину ховалося під каптуром, однак Жиллі все одно тремтіла. З обличчя дівчина була бліда й перелякана.

— Що трапилося? — запитав Сем.— Як діти?

Жиллі висмикнула руку.

— Все добре, Семе. Все добре.

— Двоє одразу... навіть не знаю, коли ти встигаєш спати,— ласкаво промовив Сем.— Це хто вчора вночі пхинькав? Я думав, він узагалі не замовкне.

— Це Даллин хлопчик. Плаче, коли цицьку хоче. Мій... мій узагалі майже не плаче. Іноді буркотить, але...— на очі їй набігли сльози.— Мені треба йти. Давно час їх годувати. Якщо не побіжу, молоко потече,— вона поквапилася через двір, покинувши спантеличеного Сема.

А Семові довелося опуститися навколішки, щоб позбирати книжки. «Не слід було стільки одразу брати»,— думав він, витираючи болото з «Нефритової збірки» Колокво Вотара, грубого томиська східних казок і легенд, що його звелів відшукати мейстер Еймон.

Книжка начебто лишилася неушкоджена. А от праці під назвою «Дракони, або Історія дому Таргарієнів від вигнання до піднесення, з міркуваннями про життя і смерть драконів» мейстра Томакса так не пощастило. Упавши, книжка розгорнулася, і кілька сторінок забруднилися, включно з тією, де був прегарний малюнок Балеріона на прізвисько Чорних Жах, зроблений кольоровими чорнилами. Сем обізвав себе незграбним йолопом, розправляючи сторінки й витираючи їх. Присутність Жиллі завжди бентежила його і збуджувала в ньому... ну, збудження. Побратиму Нічної варти не личать почуття, які викликає в Сема Жиллі, особливо коли починає говорити про свої груди й...

— Лорд Сноу чекає.

Біля дверей зброярні стояли, спираючись на списи, двоє вартових у чорних плащах і залізних напівшоломах. Говорив Кошлатий Гал, а Маллі допоміг Семові підвестися. Пробурмотівши подяку, Сем, відчайдушно притискаючи до себе стос книжок, поквапився всередину, попри кузню з її ковадлом і міхами. На верстаку лежала наполовину склепана кольчуга. Під ковадлом розтягнувся Привид, розгризаючи бичачу кістку, щоб дістатися до мозку. Коли Сем проминав його, великий білий деривовк звів очі, але не зронив ані звуку.

Джонова світлиця містилася позаду стійок зі списами й щитами. Коли Сем увійшов, Джон читав якийсь пергамент. На плечі в нього сидів крук лорда-командувача Мормонта, схиливши голову так, наче він також читає, але щойно птах угледів Сема, розпростав крила й полетів до нього, крякаючи:

— Зерна, зерна!

Поправивши книжки, Сем застромив руку в мішок біля дверей і дістав жменьку кукурудзяних зерен. Крук приземлився йому на зап'ясток і дзьобнув одну зернину з долоні, і то дзьобнув так боляче, що Сем, скрикнувши, відсмикнув руку. Крук знову злетів у повітря, а жовті й червоні зернятка кукурудзи посипалися навсібіч.

— Зачини двері, Семе,— мовив Джон; на щоці в нього й досі виднілися сліди від пазурів орла, який хотів