Читати книгу - "Довга дорога до тебе (ч.3), Хелена Власенко"

 Дана майже нічого не бачила і не помічала, повністю віддаючи себе на волю того, хто впевнено тримав її за руку та вів за собою. В залі залунали перші щемливо-прекрасні акорди пісні "When l Dream At Night" Marc Anthony.

 Ян зупинився і заставив Дану стати перед собою. Вона бачила тільки чорну краватку - увага сама зосередилась на цьому елементі. Вище погляду не могла підняти. Краватка наблизилась і опинилась в кількох сантиметрах від її обличчя. Душу переповнив фантастичний запах, відгукуючись запамороченням, та неймовірне відчуття впевненої долоні, що ковзнула талією. Дана дрібно тремтіла і залишалось тільки сподіватися, що ніхто цього не помітить, а найперше Ян. Наївна. Вона розчинялася в його обіймах, хай і зовсім байдужих і холодних, у відчутті його всього... зовсім поряд... дуже близько і невимовно далеко.

 Дана бездумно насолоджувалась його близькістю, подарованою їй, мабуть, за якісь хороші справи. Впивалась відчуттями його твердих м'язів під своїми руками, рухами його грудної клітки у відповідь на вдих-видих. До болю хотілося пересунути долоню з плеча і торкнутися місця, де билося серце, але вона не могла дозволити собі цю вільність.

 Тіло починало реагувати зовсім невідповідним чином і в найбільш невдалий час. Дана заплющила очі, намагаючись перенестись кудись думками та вгамувати спалах недоречного бажання. Контролювати себе ставало дедалі важче.

 Раптом його долоня несвідомо просунулась на кілька сантиметрів вздовж талії. Відчуття, яке доповнилось ніжним дотиком шовку плаття. Дана не змогла стримати неконтрольовану реакцію - судомно вдихнула, повернувши голову до нього. Він мимоволі "відповів" на таку поведінку і її скроні торкнулось його підборіддя.

 - Тобі холодно? - почувся метал глибокого голосу над вухом.

 Дана збагнула, що сильно тремтить, але на його питання негативно мотнула головою.

 - Ні. Тут тепло.

 - Тоді чому ти тремтиш? - знову байдужий тон, але обважніле дихання говорило про інше.

 - Це непов'язано з холодом, - просто відповіла вона.

 Напруга, що повисла, здавалося зараз роздавить її. Долоня на талії напружилась. Важке дихання колисало волосся і лоскотало щоку. Зараз вони дихали в одному ритмі. Голова спорожніла і тіло зробилось чутливим до запаморочення.

 - Припини стискати моє плече, - проговорив глухим голосом крізь міцно стиснуті зуби.

 - Вибач, - безрадно видихнула, сіпнувши неслухняною рукою.

 Дана зрозуміла, що пісня завершилась і поспішно визволилась з опіумних обіймів. Вона кинула короткий винуватий погляд на Яна і, стримуючи швидкий хід, пішла на вулицю.

 Вибігаючи в нічну прохолоду, вона стикнулася з колегами, яких з вулиці впевнено заганяв досередини ведучий, очевидно, для свого чергового конкурсу. Хотів забрати і її, але злегка несамовитий погляд очей вгамував його наполегливість.

 "Добре, що ведучий забрав всіх досередини, - подумалось мимоволі. - Менше питань і більше часу для заспокоєння". Дана пройшла до краю будівлі, за якою вже виднілись силуети, мабуть, господарських приміщень. Вона важко прислонилась до стіни і заплющила очі, намагаючись рівномірно дихати та привести себе до рівноваги.

 Раптовий, несвідомий порив заставив подивитися в сторону входу. Ноги підкосилися і вона відчула, як серце з новою силою глухо забилось об грудну клітку. На вулицю вийшов Ян. Вона заворожено дивилася в його бік. Він повернув голову і побачив її.

 Все вже вирішено - залізло в голову холоднокровне усвідомлення. Не нею. Не ним. Щось сильніше керувало ними. На кілька довгих секунд Дана завмерла в очікуванні. Не дихала і не жила.

 Ян впевнено рушив у її бік. Лихоманка охопила тіло і не піддавалася контролю. Він порівнявся з нею, схопив за руку та потягнув за собою в тінь.

 - Відпусти мене, - пробувала протестувати вона. - Куди ти мене тягнеш? Припини.

 Ян не відповідав і, здавалось, навіть не слухав її. Дії Дани йшли в разючий розріз з її словами і проханнями.

 Чому вона просила відпустити себе і одночасно слухняно йшла за ним? Не було спроб вирвати руку, втекти. 

 Чому так легко дозволила завести себе в захисну тінь? 

 Чому дозволила нахилити себе над якимось металевим столом?

 Чому так покірно і без найменшого спротиву реагувала на хаотичне ковзання шовку плаття вгору оголеними стегнами, сідницями до талії?

 Чому дозволила здерти свої трусики, відповідаючи тільки жалібним схлипуванням?

 Чому на його грубий, різкий поштовх всередину себе тільки полегшено і задоволено застогнала?

 Не було ніякої обережності ні, тим паче ніжності. Тільки владне, жорстке, мовчазне оволодіння її тілом, продиктоване злістю на свою слабкість, безумною похіттю, яка абсолютно не реагує на ненависть і керує ним в своєму ритмі та вперто не дозволяє ігнорувати себе. 

 Він ненавидів себе за те, що досі до одуру хоче цю віроломну сучку. До помутніння розуму хоче її ідеальне тіло, що фантастично тонко реагує на нього. Хоче чути її запаморочливі крики в такт своїх поштовхів. Хоче відчувати її нестямні фінали, що йдуть один за одним. Хоче відчувати як вона неймовірно сильно мокріє під ним...

 "І така вона з кожним, - прошепотів злий внутрішній голос".

 Ян болісно заричав, з новою силою вриваючись в її безвольне тіло грубими поштовхами. Дана безпорадно впала під натиском на жорстку поверхню стола, відчуваючи під собою якісь дрібні камінчики, гілочки, але до цього було байдуже. Вона вже була на грані і в наступний момент, після чергового владного поштовху в очах розсипались іскри, тіло напружилось і грубо затремтіло від фантастично-млосних спазмів, що зароджувались в місці дотику їх тіл. Плоть скувало блаженство, вириваючись з горла надривними криками, які Дана неймовірними зусиллями старалась приглушити, до болю закусивши палець та впившись нігтями в холодний метал поверхні.

 За хвилину чи більше (Дана втратила відчуття часу), коли нестримні хвилі оргазму пішли на спад, вона відчула, як Ян додає до її насолоди свою, знову лишаючи в ній частину себе, своє клеймо. Усвідомлення, що відізвалося в тілі додатковими спазмами.