Читати книгу - "Правда про Росію, Астольф де Кюстін"

Тепер я хочу спочити, подорожуючи завласним бажанням. Мені залишається зробити двісті миль звідси до Берліну, але постелі, на яких можна спати та затишні заїзди, приємний широкий та впорядкований шлях — перетворюють цю подорож у справжню прогулянку.

Охайність ліжок, кімнат, порядок у хатньому господарстві, керованому жінками — все це мені здається чарівним та новим... Що найбільше мене вражало — це вільний вигляд селян та веселість селянок; їхній добрий настрій мене майже жахав; це була незалежність, за яку я боявся поганих наслідків для них; я утратив навіть спогад про те. Тут бачите міста, які постали цілком непримушено, з доброї волі; ви довідуєтеся, що вони розбудовані без того, щоб якийсь уряд виробляв на це плани. Певна річ, що Пруссія не є країною сваволі, нехай, але переходячи вулицями Тільзіту, з згодом Крулевця, я мав враження, що беру участь у венеційському карнавалі. Тоді я згадав про одного мого знайомого німця, який, побувавши в Росії декілька років, нарешті покидав цю країну назавжди; з ним був і один його приятель. Не встигли вони опинитися на англійському кораблі, як взаємно впали собі в обійми: «Хвала Богу, нарешті ми можемо вільно дихати та голосно думати!...»

Безперечно, багато людей мали такі самі враження. Чому ж жоден з подорожніх цього не висловив? Отут то я, не розуміючи цього, подивляю чари, якими російський уряд сковує людську душу. Він приневолює до мовчанки не тільки своїх підданих. Цього ще мало, він змушує шанувати себе, навіть здалека, — чужинців, що вирвались з-під його залізної дисципліни; ці вихваляють російський уряд, чи принаймні зберігають мовчанку. От таємниця, якої я ніяк не можу собі пояснити. Якщо одного дня оголошення цієї подорожі допоможе мені це збагнути, то я матиму ще одну нагоду більше приплескувати собі за свою щирість.

Я мав повернутися з Петербургу через Вільно та Варшаву. Я змінив цей намір.

Такі нещастя як ті, що стрінули Польщу, не могли бути віднесені виключно на рахунок фатальности долі; у тривалих нещастях слід відрізняти причини, що виникли від помилок, так само як і від обставин. Нація, як і особи, до певної міри, стають співвинними долі, що їх переслідує; вони стають відповідальними за нещастя, які на них спадають ударом по ударові, бо для уважних очей призначення — це ніщо інше, як розвинення характерів. Спостерігаючи наслідки помилок, доконаних покараним з такою суворістю народом, я не міг би стриматись від деяких зауважень, за які б каявся. Сказати правду гнобителям — це завдання, за яке берешся з повного радістю, побільшеною тим, що при цьому відчуваєш назовні сміливість та великодушність, яка супроводить виконання небезпечного чи принаймні прикрого завдання, але засмутити жертву, завдавати жаль пригнобленому, хоч би й словом гіркої правди, — це справа, до якої ніколи не принизиться письменник, що не хоче зневажати свого пера. От чому я відмовляюся побачити Польщу.»

XIV

Я ПОКИНУВ ЦАРСТВО СТРАХУ

ДНЯ 22-ГО ЖОВТНЯ 1839 РОКУ НА ВОДАХ У ЕМСІ КЮСТІН ПИШЕ СВОГО ОСТАННЬОГО, ТРИДЦЯТЬ ШОСТОГО ЛИСТА, ЯКИМ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ЙОГО 40-ТИРИТОМОВА КНИГА:

«Виїхавши з Емсу до Росії тому п’ять місяців, я повернувся до цього елегантного міста, зробивши дуже довгу подорож. Перебування на водах було для мене неприємним на весні з причини неминучої юрби купальників та п’яниць. Тепер я вважаю його чарівним, коли дослівно сам, милуючись чарівною осінню, сиджу серед гір та спостерігаю їхню красу? Увесь час мої думки зосереджені на спогадах. У них шукаю спочинку, якого таїс потребую по крутій щойно перебутій подорожі.»

«Яка протилежність! У Росії я був позбавлений спектаклю природи: там зовсім немає природи; проте ці рівнинні простори, що не мають мальовничих краєвидів, також мають своєрідну? вроду? але величінь без чарів швидко втомлює. Яка приємність мандрувати через безкінечні, неосяжні, голі простори, де відкривається тільки широкий, цілковито пустий простір? Ця одноманітність втомлює своєю беззмістовністю. Різноманітність є завжди чимсь у всіх приємностях подорожі, що радує мандрівника.

Це було щастям опинитися в цю пору в іншій країні, краса якої відразу чарує зір. Я не в стані передати, яку насолоду я щойно пережив, блукаючи у великому лісі, де безліч мертвого листя покрило землю та встелило стежки. Я пригадав описи «Рене» Шатобріана: серце билося, як колись при першім читанні цієї болісної та взнеслої зустрічі душі з природою.

Ця релігійна та лірична проза нічого не втратила зі своєї влади наді мною, і я казав собі, здивований моїм зворушенням: молодість, отже, не кінчиться ніколи!

Іноді я помічав крізь зрідле від першого інею листя імлисті обрії долини Лану, що сусідує з найкращою рікою в Європі. Я подивляв тишу та красу краєвиду.

Околиці долини протоків Рейну мають дуже різноманітний вигляд, а околиці Волги всі однакові, але вигляд високорівні, яку тут звуть горами, де вони поділені глибокими долинами, є в цілому холодний та одноманітний. Проте, цей холод та одноманітність є вогнем, життям, рухом у порівнянні з безмежними багнами та безрослинними степами Московщини: цього ранку миготливе соняшне світло останніх красних днів було розлите над цілою природою та позичало південного блиску цим північним краєвидам, що завдяки осіннім випарам загубили сухість своїх обрисів та нерухомість своїх ламаних ліній.

Лісовий спокій цієї пори вражаючий; він контрастує праці на ланах, де людина, використовуючи тиху осінню погоду, поспішає докінчити роботу.

Це повчальне та врочисте видовище, яке має тривати, доки існує світ, мене цікавить так, неначе б я тільки що народжувався чи мав умирати. Це тому, що розумове життя є нічим іншим, як послідовністю відкриттів. Душа, коли вона не загубила цілковито своїх сил у фальшуванні, до якого звикли світські люди, зберігає невичерпну здатність до здивування та цікавосте. Завжди нові сили закликають її до нових зусиль, цього світу більше для неї не вистачає: вона кличе, вона розуміє безкінечне, її думка зріє, вона не старіється, і от це нам обіцяє дещо понад те, чого ми не бачимо.

Ця інтенсивність нашого життя витворює різноманітність, те, що відчувається глибоко, здається завжди новим; воно