Читати книгу - "Викрадена, Наталія Савінова (SiN eVa) "

Решта сніданку була тихою. 
Поснідавши, Даміль повернувся до кімнати та приліг відпочити, а я сіла у куточку і взялась перечитувати Дракулу. Мої улюблені книжки були заздалегідь привезені на нове місце, щоб якось розвіяти мою самотність. Та хоч як би я не намагалась сконцентруватись на улюбленому антагоністі та все ж не змогла прочитати й кількох сторінок.
– Лавіка, – до кімнати увійшов Айхан і усміхнувся. – я буду вдячний якщо ти допоможеш мені з ліками. Ми можемо повертатись до будинку Оразових.
– Добре. – киваю і полегшено зітхаю, – Можливо, Даміль погодиться відвідати лікарню? – тихо звертаюсь до ветеринарного лікаря, а той усміхається ширше. – Я не збираюсь планувати втечу, але йому дійсно потрібно бути оглянутим.
– Ну, спробуй переконати його. – тихо відказує Айхан. – Можливо тебе він послухається.
– А можливо я повинен зачинити вас у кімнаті якомога далі від себе. – в нашу розмову втручається Даміль, який мав змогу все чути. Він незадоволено дивився на свого друга, який ледве стримував себе від сміху і підвівся з ліжка. – Я не потребую огляду, чи не так?
– Якщо ти себе вважаєш кабанчиком, то ні. – відповів Айхан, готуючи ін'єктор з анальгетиками. – Як ветеринарний лікар я роблю все, що від мене залежить.
– То роби це мовчки, друже. – крізь зуби зітхнув Даміль, прикривши очі в момент ін'єкції.

Повернення до будинку Оразових було дещо гучним. Родичі та друзі не поспішали роз'їжджатись, тому чекали на нас. Вони дивились на мене з деяким подивом та відвертою доганою, на що я вже не звертала уваги й не витрачала свої нерви. Мене окриляла думка про сьомий день та зустріч з батьком і це все, що було важливим.
– Братику! – до Даміля підбігла Дільзода та обережно обійняла його. Отримавши мовчазний поцілунок брата, дівчинка задоволено повернулась до мене. – Сестро. – вона простягла до мене руку й не збиралась задовольнятись ні моїм ігноруванням, ні відмовою. – Ходімо зі мною, сестро, я так скучила за тобою! Я хочу побути з тобою хоч кілька годин.
– Мені необхідно бути поряд з твоїм братом. – відказую їй, викликаючи на її обличчі емоційне незадоволення.
– Лавіка, ти можеш вільно пересуватись будинком. – Даміль зупинився на мить і разом з Айханом пішов до чоловіків, які сиділи на диванах у їдальні.
– Яка честь. – зітхаю ледь поворушивши губами й здригаюся від неочікуваного погляду чорних очей. Даміль ніби почув мене і на мить озирнувся до нас, обпікаючи мене дивним поглядом.
– Ходімо, сестро! – Дільзода потягла мене за собою, рятуючи від свого старшого брата.
Коли ми забігли до її кімнати, я відчула полегшення попри відчуття палкого обличчя. Заспокоївшись та перевівши дихання, сідаю поряд з Дільзодою на ліжко. Вона розглядає мене щенячими очима й усміхається тією щирою дитячою усмішкою. Раніше я не помічала, що молодша сестра Даміля має кілька рубців на шиї, що нагадують порізи. А зараз вона була настільки близько від мене та мала зачіску, яка оголяла шию.
– Це сталось випадково. – вловивши мій погляд, дівчинка торкнулась рубців тонкими пальчиками. – Дядько Ілай врятував мене.
– Яким чином? – по моїй шкірі пробігся холод при спомині про того монстра у чоловічій подобі.
– Він витяг мене з-під завалу. Я не дуже пам'ятаю, що саме і як сталося. – зітхнула Дільзода. – Та я була замаленькою для того, щоб все згадати зараз. – і не дозволяючи мені концентруватись на її історії, вона засмучено запитала. – То ти дійсно повертаєшся додому? – киваю у відповідь. – І ми ніколи не побачимось.
– Я не впевнена в цьому. Та якщо твій брат дозволить, ми могли б бачитись у домі моєї кузини. – очі Дільзоди засяяли. – Думаю, моя кузина Аселя буде гарною подругою для тебе. Вона весела і товариська, як і ти. – усміхаюсь до неї. – Аби твій брат дозволив це.
– Чому ти не хочеш бути дружиною моєму братику? – насуплюючи брови, Дільзода надуває губи. – Чому ти хочеш повернутись додому?
– Це очевидно. – кажу перше, що спало на думку і розумію, що помиляюсь. Це очевидно для мене, як для доньки живих батьків. А для дівчинки, яка втратила своїх батьків і виховується старшим братом та тітками у суворих традиціях – це нереально. – Як би так пояснити, щоб ти зрозуміла мене. – роздумую кілька секунд і знаходжу наочний приклад. – От якби сьогодні хтось прийшов і забрав тебе, а потім вивіз в іншу країну, розлучивши з братом та люблячими тіточками,
– Такого ніколи не станеться! – посміюючись, відмахнулась Дільзода, навіть не намагаючись вислухати мене. – Даміль нікому не дозволить цього зробити!
– Я колись також вірила, що зі мною нічого не станеться, а потім зустріла твого брата. – сухо відказую їй, розуміючи, що я розмовляю з дитиною. – Та все ж, якщо так станеться, ти не будеш сумувати за своїм домом та близькими людьми?
– Буду. – погоджується вона.
– От і я сумую.
– Але ж, – замислюється Дільзода не приховуючи суму в очах. – мій братик кохає тебе.
– Звідки така впевненість? – запитую з посмішкою. Не хочу глузувати з неї, але не можу стриматись. – Звідки тобі відомо, що це кохання?
– Я знаю, тому, що братик, – Дільзода запнулась, ніби не бажаючи говорити того про що їй відомо.
– Тому, що твій брат, – натякаю, що вона повинна продовжити.
– Тому, що він насварив дядька Ілая за те, що той вдарив тебе.
– Це не показник кохання. – важко зітхаю і напружуюсь, коли дівчинка продовжує.
– Він посварився з тіткою Шахзодою і пообіцяв, що вижене її з дому, якщо вона ще хоч раз згадає про кон, – Дільзода почервоніла і різко відвернулась, закриваючи обличчя долонями.
– То вже не важливо.
– Мій братик ніколи не ображався на них. – вона знов повернулась до мене обличчям. – Він ніколи такого не робив.
– Та це все ще не кохання.
– А що тоді кохання? – поцікавилась дівчинка.
– Я й сама не знаю. – відказую і прислухаюсь до вигуків.
– Галасують. – киваючи головою, Дільзода посміхнулась і вставши з ліжка тихенько пішла до дверей.
– То й що? – дивуюсь такій реакції дівчинки, та все ж повторюю за нею і підходжу до дверей, за якими чуються чоловічі голоси.
– Вони сваряться знов. – шепоче Дільзода і прочинивши двері, виходить з кімнати, проходить до сходин та тримаючись за поруччя, нахиляється.
– А ти не така хороша, як про тебе говорять, – шепочу їй у відповідь, стаючи поряд.
Ми як дві сороки, що всілись на гілці, тримались за поруччя і напружуючи кожен м'яз, прислухались до розмов дорослих. Всю розмову не можливо було почути, але деякі частки були цікавими та інформативними для мене особисто. Хтось з басовитим голосом вимагав від Даміля пояснень його поведінки, він був невдоволений подіями, які сталися за останні кілька днів і не бажав продовжувати цю циркову виставу.
Потім втрутився більш стриманий та не менш басовитий голос, як на мене, старезного чоловіка зі скреготом. Він також був невдоволений та не погоджувався на те, щоб Даміль зустрічався з родиною Касимових. Судячи з претензій, моє повернення не розглядалось як загроза для родини Оразових, а от розмова Даміля з дядьком Мурата була недоречною.
– Ви чого тут стоїте? – почувся голос тітки Омани й ми з Дільзодою тихенько зойкнули від подиву та несподіванки.
– Підслуховуємо. – радісно сповістила дівчинка, обійнявши тітку, яка швидко піднялась по сходинах до нас.
– І хто ж вас навчив такого? – весело, але все ж стримано запитала тітка Омана. – Не можна підслуховувати чоловіків. Вони на то і голови наших родин, щоб приймати рішення та вести розмови.
Я хотіла заперечити та нагадати про сучасність, де жінки мають право голосу у прийнятті усіх рішень, та не стала. Дільзода повинна почути такі слова не від мене, а від тих, хто її виховує. Дівчинка не зможе зрозуміти, тому безглуздо втручатись в її світобачення. Якщо колись я знов зустрінусь з нею, то можливо тоді поясню їй такі прості істини, та не сьогодні.
Цього ж вечора Даміль мав ще одну важку розмову, яка закінчилась биттям посуду та деяких меблів. Цього разу ґвалт зчинила тітка Шахзода. Заручившись підтримкою свого друга Фарата Рахмана, який головував у раді старійшин, вона звинувачувала Даміля у його м'якості та забудькуватості. Вона не погоджувалась на те, щоб ризикнути усім заради викрадення дівчиська, яким опікувались Касимови, як і не задоволена тим, що Даміль погодився вислухати Мурата.
Айхан Фатаєв не відходив від свого друга і піклувався про нього, як хороший лікар, хоч і ветеринарний. Він нагадував усім і кожному, що Дамілю не можна напружуватись та нервувати, просив усіх заспокоїтись та говорити спокійніше. Та палка кров родини Оразових перемагала над здоровим глуздом. Тітка Дільзода продовжувала емоційно докоряти своєму племіннику і навіть пригрозила, що не пробачить Дамілю таку зраду.
Я могла чути все, стоячи біля поруччя, користуючись вченням маленької Дільзоди, що полюбляла підслуховувати за дорослими. Вислуховуючи догани тітки Шахзоди та захисні промови Даміля, я починала вловлювати себе на тому, що відчуваю прикрість. Мені було важко супротивитись своєму сліпому серцю, яке калатало нестримано при думках про мого викрадача, в якого я почала закохуватись. Та чи повинна я приймати його сторону, якщо він був причиною моїх страждань?
Вже завтра все скінчиться. Вже завтра я побачусь зі своїм батьком, зможу обійняти його та відчути справжній захист. Вже завтра все закінчиться.