Читати книгу - "Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!, Анастасія Лобойко"

Розділ 10. Спецоперація.

Ляна зайшла до будиночка. На своєму ліжку сумно лежала Таня, в її руках була книга з чорною палітуркою і червоно вогняним написом ,,РоксолЯна’’.

-Перечитуєш? - вразилася Ляна. І з усміхом додала. - Коли вже мені даси почитати? В наступному житті? - єхидно закліпала вона.

-Та чого в наступному? В цьому, - відказала подруга, - ти ж знаєш - ця книжка мене заспокоює…

-Та тебе всі твої улюблені книжки заспокоюють, - посміхнувшись очима, вмостилася на край ліжка Ляна.

-Слухай, а я тобі казала, що…

-Я дуже подібна на Настю Лісовську, себто Хюррем Султан, себто Роксоляну, - випередила її дівчина. - Казала. Ну, то я вже хочу нарешті про неї почитати!

Подруги засміялися. І Ляна зважилася дещо сказати.

-Знаєш, Танюсю, я хлопцям гонорово сказала, що твоя правда, але… як ти нещодавно завважила, є одне ,,але’’ - не треба було на Стьопу гиркати…

-А чому він заперся, як той баран на мостІ? - обурилася Таня. - Хочеш сказати, що оці наші махінації доведуть до чогось доброго?

-Та нічого я не хочу..! - вибухла Роксоляна, аж несподівано знов запекло в руку - медальйон. Ляна зачудовано глянула на нього: часом здавалося, що щось змушує її лютитися і гризтися з найближчими для неї людьми, й зводилося все до оцієї дрібнички… А часом - що, коли вона переходить межу, якесь незбагненна сила допомагає їй стриматися. І вкотре Ляна чомусь думала, що все це робить саме ота чудна підвіска.

-Танюсю, - заспокійливо продовжила дівчина, уважно придивляючись до подруги, - скажи, Стьопа коли-небудь мав справу з якимись підлими вчинками, на кшталт оббрехати когось, хоча б того самого пана Семена?

-Ні. - твердо, не задумуючись, відповіла подруга.

-Колись вони з Андрієм пропонували щось таке, що могло б комусь нашкодити?

-Ні.

-Були жорстокими..?

-Так! - випалила Таня. Ляна здивовано на неї глипнула.

-З тобою були жорстокі, насміхалися, коли ти про свій сон розказувала. - докірливо говорила Таня, ніби це мало бути для Ляни очевидним.

-Та що ти? - відказала Ляна, мов у ній бушував праведний гнів, але натомість душу звивистим хробачком точила образа. - Вони просто пожартували, і єдине, в чому їхня провина - жарт був препаскудний.

Таня ще довго впиралася. Здавалося, що вона й не думає поступатися своїм, але за якийсь час Ляна нарешті вмовила її піти до хлопців і вибачитися перед Стьопою.

***

Коли дівчата простували до будиночка друзів, Ляні дуже чітко пригадалося, як вона сама нещодавно посварилася зі Степаном… Пам’ятала, як Андрій вів її сюди, а до того говорив з нею, лагідно, ніжно. А ще, якою щасливою вона була після примирення… Стьопа ще тоді їй шоколадку обіцяв!

-От шелегейдик, - вигукнула Ляна, а Таня зупинилася, - наобіцяв, а сам, певно, вже й забувся, де і коли те все було!

-Ти..? - почала Таня, але Ляна передбачила її питання.

-Я про те, що Стьопа мені шоколадку обіцяв купити, коли ми вернемося додому. Зараз ми його просвітимо приємними спогадами!

Подруги постукали і увійшли.

Андрій зі Стьопою якраз сиділи над невеличким столиком, ніжки в якого були трохи надщерблені. Ліжка застелили абияк, речі порозкидали… Одним словом - куди не плюнь, всюди якесь лахміття валяється!

Ляна рушила вперед і… БЕБЕУХ! Миттю схопилася за бік, правда, вже лежачи на землі, і застогнала. Тіло страшенно боліло, а особливо спина.

-То ж треба так втрафити! - здивувався Андрій, котрий скочив зі стільця, аби допомогти їй підвестися.

Степан теж підвівся. Разом вони всадили Ляну на одне з ліжок, зиркнули одне на другого й зареготали.

-Ви, єдине, що маєте в голові - смішки! - бушувала Таня. - Тут же й дідько ногу зламає!

Ляна нічого не говорила, тільки потирала спину і місце, яке знаходиться трішечки нижче. А хлопці торочили про якийсь закон бумеранга і про те, що, якби дівчата з ними не пожерлися, може, зараз Роксоляна би не страждала через…

-Травмовану задницю, - підбив підсумки Стьопа, і в ту саму мить Таня з Ляною (дві одночасно) його - ТРАХ позавуши, аж той поточився.

-Ви що - звихнулися? - ображено заголосив він. - Хіба я вам винен? То, так би мовити, вбивча іронія долі, от! - реготнув хлопець. - Андрію, ну скажи їм!

-Та… Тут нема з ким говорити, - почухав маківку Андрій, - ви, певно, прийшли, аби нас відмовляти?

-Аби вас вибачати, - виправила Таня, а Ляна підозріливо на неї зиркнула - вибачатися ж бо вони мали!

-Нас вибачати чи перед нами вибачатися? - уточнив забамбурений Степан.

-Перше. - твердо відповіла Таня. І запала ніякова, тривожна мовчанка. Щось Ляну ніби вкололо всередині.

-Та друге, друге! - заперечно викрикнула вона. - Вибачте нас і жалю на нас не майте! Ми не згідні на оті дурощі, але говорити з вами так теж не мали…