Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

Скіфська навала супроводжувалася військовими сутичками з місцевим населенням. Так, наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е. були спалені оборонні споруди Книшівського городища в басейні Псла[240]. Але це скіфське вторгнення не призвело до загибелі місцевих центрів.

Наймогутніший міжплеменний союз склався в басейнах Ворскли, середньої течії Псла та Орелі. Центром його було велике городище біля с. Більськ, яке можна вважати протомістом і ототожнювати з геродотовим Гелоном[241]. Цікаво, що на городищі мешкало багатоетнічне населення і кожне мало окреме укріплення. Це нібито підтверджує свідчення Геродота про перебування гелонів серед будинів. За Геродотом [IV, 108], гелони — вихідці з еллінських гаваней. Вони відрізнялися від будинів способом життя (будини — кочовики, а гелони обробляють землю і розводять сади) та зовнішністю [Herod., IV, 109]. Навколо Більського городища існувала система неукріплених поселень. Головним заняттям було скотарство, значення землеробства було меншим. Добре були розвинуті ремесла, серед яких особливого значення набула обробка металів — знайдені численні залишки виробництва бронзи та обробки заліза, виготовлення знарядь праці, зброї та золотих прикрас.

Частина населення, зокрема племена будинів, вела напівкочовий спосіб життя. Зрештою, сезонний відгін худоби застосовувався і у господарстві мешканців укріплених поселень. Так, у середній течії Псла існувала велика кількість короткочасних заплавних поселень[242], що могли бути тимчасовими стоянками пастухів. Подібні поселення відкрито також у басейні Сіверського Дінця.

Перетворенню Більського городища на значний міжплеменний центр сприяло його вигідне географічне розташування — неподалік від схрещення важливих сухопутних і річкових шляхів, зокрема «скіфського» торговельного шляху від Ольвії до сако-савроматських племен. Суттєвим було й те, що городище знаходилося в південній, найзаселенішій частині Лісостепу, в зоні активних контактів зі Степом. Деякі дослідники припускають існування на Більському городищі (у місті Гелоні) еллінської торгової факторії з власним культовим центром[243].

За Геродотом [IV, 123], перси під час війни зі скіфами спалили дерев'яне місто в країні будинів. Інколи це місто ототожнюють з Більським городищем. Але такий глибокий рейд перського війська навряд чи був можливим. Сліди пожеж та руйнувань на лісостепових поселеннях кінця VI — початку V ст. до н. е. пов'язані, певно, з набігами кочовиків, що активізувалися по закінченні війни з персами[244].

Басейн Сіверського Дінця у скіфські часи був смугою контактів між масивом землеробсько-скотарських племен та кочових племен Степу з різноетнічним населенням. Наприкінці VII ст. до н. е. тут також почала складатися розвинута структура поселень та городищ — 18 городищ, серед них декілька сховищ, понад 70 селищ і 13 курганних могильників[245]. Більшість городищ існувала безперервно з початку VI по III ст. до н. е. Невеликі городища належали, мабуть, окремим патріархально-родовим общинам[246]. Найбільшим було городище біля хут. Городище (26 га).

Найвиразнішим прикладом співіснування прийшлих кочовиків і автохтонів може слугувати Посулля, біля північних кордонів розселення будино-гелонських племен. Тут, поблизу міст Лубни та Ромни, розташовано декілька великих курганних могильників, які вирізняються серед інших могильників VII—VI ст. до н. е. монументальністю насипів (найвищі сягають 20 м) і великою кількістю зброї, кінських вуздечок, навертів кавказького типу та інших виробів у звіриному стилі. Існування великих «дружинних» некрополів у глибині Лісостепу, в оточенні осілих землеробсько-скотарських племен поки що не має задовільного тлумачення. Висувалися версії про Геррос — кладовище царів кочових скіфів на землях підвладних племен[247]. За Геродотом [IV, 71], воно знаходилося вище дніпровських порогів, у важкопрохідній місцевості. «Центральне місце» Посулля — величезне Басівське городище — ще мало досліджене. Життя на ньому тривало з VI по III ст. до н. е.[248]. Інші городища і неукріплені поселення існували переважно у V—III ст. до н. е. В усякому разі, у величезних посульських курганах, очевидно, поховані не жителі цих городищ і селищ, а представники військово-аристократичної верхівки, що значно відрізнялася за культурою і етносом від землеробсько-скотарського населення[249]. Знать вела напівкочовий спосіб життя, а основою її добробуту був контроль за торговельними шляхами, що пролягали через Посулля у різних напрямках.

Наприкінці VI ст. до н. е. на Лівобережжі також відбуваються значні зміни. Припиняється, мабуть, у зв'язку з нападами кочовиків, життя на деяких городищах Ворскли[250]. Частина населення з Сейму та Сіверського Дінця переселяється на Верхній Дон. Очевидно, частину земель на південній околиці Лісостепу зайняли скіфи царські. Під тиском нових пришельців якась частина військової знаті із Подніпров'я подалася на Дон[251].

У V — першій половині IV ст. до н. е. політична й економічна ситуація на Лівобережжі була стабільнішою, ніж на Правобережжі. Саме у цей час спостерігається розквіт поселенських структур Лівобережжя, найвище піднесення економіки[252]. Якоїсь перерви в розвитку місцевих суспільств у середині — другій половині V ст. до н. е. тут, на відміну від Правобережжя, не спостерігається.

Існує думка, що скотарсько-землеробське населення Лівобережного Лісостепу V ст. до н. е. й було тими скіфами-землеробами[253], яких згадує Геродот [IV, 18]. Він також називає їх борисфенітами — від назви р. Дніпро — Борисфен.

У Лісостеповому Лівобережжі IV ст. до н. е. на відміну від Правобережжя жило численне населення, причому до його складу, безперечно, увійшло чимало прийшлих іраномовних кочовиків, особливо на порубіжжі зі Степом, поблизу старих центрів осілості.

Густо заселеними регіонами були басейни Псла, Ворскли, Сейму, а найчисленнішим було населення в басейні Сіверського Дінця. Цей регіон у V—IV ст. до н. е. стає найрозвинутішим у соціальному, плані. Більшість городищ і селищ існували тут з VI по III ст. до н. е.[254]. Степовики були зацікавлені у нормальному функціонуванні господарства цього регіону, що забезпечувало потреби напівкочового скотарства у кормах, а також ремісничих виробах. До городищ тяжіли великі — з 500—700 насипами — могильники (Люботин, Велика Гомольша) переважно рядового населення.

Взагалі відносини населення Лівобережжя зі степовими кочовиками були здебільшого мирними, принаймні до другої половини IV ст. до н. е. Саме Лісостепове Лівобережжя було в IV ст. до н. е. головним торговельним партнером Боспору. Відповідно й античний імпорт надходив — через Боспор — до племен Лівобережжя в більшому обсязі, ніж на другий берег Дніпра. Велике значення мали лівобережні ремісницькі центри, особливо ті, що спеціалізувалися на виготовленні таких необхідних кочовикам металевих виробів з привізної сировини та металевого брухту.

Лівобережжя мало мережу торговельних шляхів, з яких головним був Муравський шлях (він існував, певно, і в ті