Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

І ще ж невідомо, що чекатиме на нас далі? Чи захоче начальник якось зблизитися або ж ми від кількості роботи не зможемо голову від документів підняти? Ох, і чого мені так страшно?

Незважаючи на всі мої побоювання, ранок у мене почався не так, як я собі уявляла. Якщо до цього я думала, що ми спозаранку займемося роботою, не маючи змоги навіть зітхнути, то все виявилося з точністю до навпаки. Принаймні, для мене.

Прокинулася я, на свій превеликий подив, абсолютно природно. Мій телефон, на якому скільки я працюю, завжди стояв будильник на шосту годину ранку, знову почав жити своїм життям. Він просто не задзвонив у потрібний момент. Або ж, всяке буває, я вимкнула будильник? Утім, якою б не була причина, підсумок був для мене приголомшливим. Я прокинулася об одинадцятій годині ранку! Та я так пізно навіть у вихідні дні ніколи не прокидалася, від чого почувалася злегка нереально.

Хоча, найімовірніше, це наслідки хвороби. Мій організм потребує відпочинку, ось і сплю я стільки, скільки йому необхідно. Але ось чому начальник мене не розбудив – це зовсім інше питання. Може, він стукав, кричав, а я просто не почула? Все-таки я ще вчора зачинила двері, і зайти він би не зміг, навіть якби захотів.

Не знайшовши жодного логічного пояснення своєму несподіваному щастю, я вирішила запитати про все в самого Олександра Миколайовича. Вже він точно мовчати не стане, якщо я якимось чином встигла провинитися. Щоправда, і тут на мене чекав немаленький сюрприз.

Вийшовши на вулицю хвилин за п'ятнадцять після всіх ранкових зборів, я взагалі нікого не побачила ні в гостьовому будиночку, ні поруч із ним. У моїй шаленій голові, яка ще не відійшла від сну, був суцільний сумбур. Я навіть красою навколо насолодитися не змогла, тупо стоячи на місці, наче статуя.

– Ви вже прокинулися? Ваш супутник сказав, щоб я не турбувала вас, – крикнула мені від сусіднього будиночка тітка Марічка.

– Він давно пішов? – Пропустивши повз вуха її слова, запитала у відповідь.

– Він рано пішов, ще о сьомій годині ранку.

– А він мене не будив?

– Цього я не знаю, – похитала вона головою. – Сніданок для вас уже готовий, я зараз його вам принесу.

Так і залишившись стояти на місці, я подивилася навколо і протяжно видихнула. Напевно, я все-таки перебувала в якомусь трансі, але тепер уже від краси навколо мене. У цьому селищі було нереально красиво. З одного боку, все доволі звично і просто, але з іншого – очей не відірвати. Навколо зелена трава, яка буквально іскриться барвами на сонці, яскраві квіти на клумбах біля будиночків, блакитне, чисте небо і просто неповторно-чисте повітря. У такі моменти, як цей, починаєш усвідомлювати, яка ж прекрасна, неповторна природа навколо.

– Ідіть снідати. В альтанці ще прохолодно, можна посидіти спокійно, – з доброю посмішкою запросила мене до столу Марічка, кивнувши на невеличку альтанку біля будинку.

– Дуже дякую, – подякувала у відповідь і підійшла, дивлячись на простий, але не менш апетитний сніданок.

– У нас хоч селище маленьке, але природа дуже красива. Якщо буде можливість, ви можете сходити до краю селища, там відкриваються чудові краєвиди на гори, – промовила жінка. – Гаразд, не буду вам заважати, снідайте.

Кивнувши з посмішкою, я почала снідати, вирішивши поки що не думати про те, що трапилося з Олександром Миколайовичем. Здається, я останнім часом занадто часто почала про нього думати. Принаймні, набагато більше, ніж це було в попередні роки. Наче якась мана на мене знайшла, не інакше. Може, розпитати, раптом тут є якась всезнаюча бабуся, щоб вона мені яйцем по голові покатала і все «зло» вивела?

Посміхнувшись, я похитала головою і закінчила сніданок, зібравши за собою весь посуд. Звісно, ухилятися від роботи, щоб залишитися ще на деякий час у відрядженні, мені зовсім не хотілося, тож віднісши тацю з посудом Марічці, я одразу ж спробувала додзвонитися до начальника. Програвшись із телефоном у руках хвилин двадцять, я ледь не впала без сил, коли почула гудки. Реально, у мене ніби камінь із душі в один момент звалився.

– Поліно Андріївно, ви прокинулися? – Почула я відсторонено офіційний голос начальника.

– Прокинулася, Олександре Миколайовичу. Що мені робити далі? – Запитала відразу ж, бажаючи скоріше перейти до справи.

– Поки що можете відпочити, я приїду за дві години.

– Мені нічого не потрібно робити?

– Пізніше все зробимо, – відповів чоловік і вибив.

Подивившись на телефон у своїх руках, я постояла кілька хвилин у тиші, а потім легковажно знизала плечима. Не треба працювати, значить, не треба. Я взагалі у відрядження не хотіла. До того ж, навряд чи кілька годин справді щось суттєво змінять. Та й попрацювати можна пізніше довше, щоб надолужити згаяне.

Заспокоївши себе, я одразу ж вийшла з подвір'я гостьового будиночка, бажаючи прогулятися навколо й подивитися все. Мені було щиро цікаво, який вид на гори відкривається звідси. Та й просто не хотілося весь час сидіти на місці, адже кожна секунда важлива, як ніколи. Ще й із мамою можна поговорити, якщо вдасться додзвонитися.

 Прогулюючись уздовж вулиці, я невпинно намагалася зв'язатися з мамою і ледь на місці не підстрибнула, коли в мене це вийшло. Посмішка сама по собі розцвіла на моїх губах, і день став трішки кращим. Здавалося, що в душі, як і на вулиці, розцвіли яскраві квіти.

– Ти останнім часом часто мені телефонуєш, у тебе все добре? – Запитала підозріло мама, коли взяла слухавку. – Поліно, ти можеш сказати мені все, ти ж знаєш.

– У мене все добре, – промовила і моя посмішка трохи зів'яла. – Я тобі так рідко дзвонила раніше, що зараз у тебе вже всякі думки нехороші з'являються.

– Про що ти, донечко? Ти ж працюєш багато, я все розумію. Мені головне, щоб у тебе все добре було, решта неважливо.

– Ти сама як? Що нового вдома? – Запитала, намагаючись перевести тему розмови.

Вислухавши останні новини, дізнавшись, хто встиг зі знайомих за цей час одружитися, у кого вже народилася друга дитина, хто розлучився, я попрощалася з мамою і зупинилася, дивлячись у далечінь. Я дійшла до місця, звідки було видно гори, але здавалося, що знову зайшла в глухий кут. Емоційні гойдалки доводили мене потроху до краю прірви, не інакше.