Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

Діомед кивнув, здаючись цілком задоволеним.

— Добре. Я згоден, така бурхлива реакція на тебе, безумовно, заслуговує вивчення. Гадаю, тобі варто продовжувати.

Після цих слів Стефані вже не могла стримуватися:

— Це цілком виключено.

Діомед продовжував говорити, наче не чув Стефані. Він дивився на мене.

— Гадаєш, ти зможеш змусити її заговорити?

Перш ніж я встиг відповісти, голос позаду мене промовив:

— Я вважаю, що він це зможе, так.

Це була Індіра. Я вже й забув, що вона сиділа в кабінеті. Я розвернувся.

— І у певному сенсі, — провадила Індіра, — Алісія вже почала говорити. Вона спілкується через Тео — він захисник її інтересів. Це вже відбувається.

Діомед кивнув. Якусь мить він мав замислений вигляд. Я знав, про що він думав: Алісія Беренсон була знаменитою пацієнткою і потужним засобом тиску в перемовинах з тра­с­товим фондом. Якщо нам вдасться досягти очевидного прогресу з нею, то ми зможемо врятувати «Ґроу» від закриття.

— Скільки часу потрібно, щоб побачити результат? — запитав професор.

— Не можу сказати, — відповів я. — І ви знаєте це так само. На це піде стільки часу, скільки буде потрібно. Шість місяців. Рік. Можливо, кілька років.

— У тебе є шість тижнів.

Стефані випросталася і схрестила руки.

— Я адміністраторка цього відділення, і я просто не можу дозволити…

— Я — керівник клінічного відділення у «Ґроу», — перебив її Діомед. — Це моє рішення, а не твоє. Я беру на себе всю відповідальність за будь-які травми, на які наш багатостраждальний психотерапевт наражає себе, — і підморгнув мені.

Стефані нічого більше не сказала. Вона подивилася на Діомеда, на мене, розвернулася і вийшла.

— О Господи, — сказав Діомед. — Схоже, ти отримав ворога в особі Стефані. Яка халепа. — Він посміхнувся до Індіри, а потім серйозно подивився на мене: — Шість тижнів. Під моїм наглядом. Зрозумів?

Звісно, я погодився — у мене не було іншого вибору.

— Шість тижнів, — сказав я.

— Добре.

Крістіан підвівся, явно роздратований.

— Алісія не заговорить ані через шість тижнів, ані через шістдесят років, — промовив він. — Ти марнуєш свій час.

Крістіан вийшов. Цікаво, чому він був такий упевнений, що я зазнаю поразки?

Та це зробило мене ще рішучішим у прагненні досягти успіху.

6

Я приїхав додому геть виснажений. Звично натиснув на вмикач світла в коридорі, попри те що лампочка перегоріла. Ми хочемо замінити її, але повсякчас забуваємо.

Я одразу зрозумів, що Кеті не було вдома. У квартирі було занадто тихо, а вона не здатна перебувати в тиші. Кеті не була галасливою, та її світ сповнений звуків — вона розмовляє по телефону, читає сценарій, співає, муги­кає пісні, слухає гурти, яких я ніколи не чув. Але зараз у квартирі було тихо, як у могилі. Я покликав її. Знову, за звичкою — чи через докори сумління. Можливо, я хотів упевнитися, що сам-один, перш ніж згрішити?

— Кеті?

Відповіді не було.

Я навпомацки дійшов у темряві до вітальні. Увімкнув світло. Кімната кинулася мені в очі, так, як завжди кидаються в очі нові меблі, до яких ти ще не звик — нові стільці, нові диванні подушки; нові кольори, червоні й жовті, які колись були чорними й білими. На столі стояла ваза з рожевими лілеями — улюбленими квітами Кеті; було важко дихати густим повітрям, наповненим цим стійким мускусним ароматом.

Котра година? Пів на дев’яту. Де вона? На репетиції? Кеті брала участь у новій постановці «Отелло» Королівської Шекспірівської компанії 15, і справи йшли не дуже добре. Нескінченні репетиції вимагали жертв. Кеті здавалася помітно втомленою, блідою, худішою, ніж зазвичай, і постійно боролася із застудою.

— У мене постійно ця клята застуда, — казала вона. — Я виснажена.

І це була правда: щоночі вона поверталася з репетицій усе пізніше і пізніше в жахливому стані; вона позіхала й одразу падала в ліжко. Тому її, ймовірно, не буде вдома ще принай­мні дві години. Я вирішив ризикнути.

Я дістав зі схованки баночку травки і почав скручувати косяк.

Я курив марихуану ще з