Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

На щастя, Саймон Лавлейс цілком поділяв його нетерплячку. Він знову простяг руку — цього разу вже наполегливіше. Незнайомець кивнув і витяг з-під плаща пакунок. Чарівник негайно вхопив пакунок і заходився здирати обгортку.

— Він на дверях! — вигукнув біс. — Тікаймо!

Проте Натаніель усе—таки встиг помітити, як його ворог упорався з обгорткою й дістав з пакуночка щось блискуче, а потім зображення зникло.

Він виголосив коротку команду, і в дзеркалі неохоче з’явилося личко немовляти.

— Ще не все? Дай мені хоч трохи поспати! О—ох, як близько він був. Нас мало не схопили!

— Про що вони говорили?

— Стривай-но... про що вони говорили? Ні, я чув якісь уривки, хоч слух у мене вже не той після такого тривалого ув’язнення...

— Кажи негайно!

— Отой здоровань майже нічого не казав. Ти часом не помітив червоні плями в нього на плащі? Ду-у-уже підозрілі... Навряд чи то кетчуп. Ще й свіжі, я понюхав... То що ж він казав? «У мене». А потім іще: «Гроші наперед». Небалакучий, я сказав би.

— То був демон?

— Судячи з твоїх грубощів, ти маєш на увазі шляхетного мешканця Іншого Світу? Ні. То була людина.

— А що сказав чарівник?

— Ну, той був балакучіший. Навіть надміру. «Він у тебе?» З цього він почав. А потім запитав: «А як ти його?.. Ні, не треба подробиць. Просто віддай його мені». Отак випалив це все — й дістав грошенята.

— Що то було? Що за річ? Ніхто не говорив?

— Уже й не знаю, чи пригадаю... Ні, стривай! Не треба мене бити, я ж усе розповідаю! Той здоровань віддав пакуночок і сказав...

— Що?

— Тихо—тихо, ледве чутно...

— Що він сказав?!

— Сказав: «Амулет Самарканда твій, Лавлейсе». От що він сказав.

Натаніелеві знадобилося ще шість місяців, перш ніж він відчув, що готовий. Він удосконалював свою майстерність, вивчав нові, дедалі сильніші закляття й змушував себе плавати в басейні щодня, аби стати сильнішим. І справді, він змужнів і тілом, і духом.

Більше йому ніколи не щастило побачити свого ворога. Невідомо, чи помітили їх тоді, чи ні, та бісові вже не вдавалося підібратися так близько до Лавлейса. Та Натаніель і без того вже знав усе, що треба.

Весну змінило літо. Натаніель сидів у садку, обмірковував і шліфував свій план. Він йому подобався, бо вирізнявся простотою й ще однією, важливішою рисою: ніхто в світі не знав про справжню Натаніелеву силу. Наставник лише тепер замовив для нього лінзи й заговорив про те, що взимку вони перейдуть до найпростіших заклять демонів. Для наставника, вчителів і навіть пані Андервуд хлопець був учнем без особливих талантів. Нехай це так і буде — аж доки він викраде в Саймона Лавлейса його Амулет.

Ця крадіжка повинна стати початком, випробуванням сили, а вже потім, якщо все вийде добре, він поставить свою пастку.

Залишалося тільки знайти слугу, здатного це зробити. Когось досить кмітливого й могутнього, щоб виконати цей план, але не такого, щоб він загрожував самому Натаніелеві. Час для підкорення найсильніших демонів ще не настав.

Хлопець простудіював усі праці з демонології, що були в наставника. Він вивчив записи з багатьох минулих століть. Прочитав про менших слуг Соломона і Птолемея.

І нарешті зробив свій вибір: Бартімеус.

14

«Я знав, що після повернення на горище на нас чекає добряча бійка, тож підготувався до неї як слід. Насамперед вирішив, який мені прибрати вигляд. Щось таке, щоб хлопчина неабияк розлютився, втратив здоровий глузд і забув геть про все, — а отже, хоч як химерно це звучить, мої страхітливі подоби тут не годилися. Було потрібно щось людське. Дивно, але чарівники дратуються значно більше, коли їх ображає людина, а не привид чи розлючений крилатий змій. Чому це так — не питайте: такий уже в людей мозок.

Я подумав, що найкраще буде прибрати вигляд хлопчика — такого самого віку, щоб розбудити в хлопчині почуття суперництва. Жодних проблем. Птолемеєві, коли ми з ним зналися, було чотирнадцять. Нехай буде Птолемей.

Після цього мені залишилося тільки пригадати свої найкращі контрзакляття і радо передчувати своє швидке повернення додому.

Проникливі читачі, напевно, вже помітили, що я повеселішав. І це чистісінька правда — бо я дізнався Ім’я цього хлопчиська. Ім’я, яке він отримав при народженні[34].

Слід, однак, віддати йому належне: він не ухилився від бійки. Діставшися до своєї кімнати, хлопець хутко натяг куртку, скочив до свого пентакля й гучно покликав мене. Міг би й не горлати так: я й без того був перед ним.

За мить у другому колі з’явився хлопчина—єгиптянин у вбранні лондонського підлітка. Я хитро посміхнувся:

— Натаніель, виходить? Ти ба! Й нітрохи тобі не личить. Я подумав би, що тебе звуть простіше — Берт, скажімо, або Чак.

Хлопчина зблід зі страху та гніву. В його очах я помітив переляк. Він ледве опанував себе й відверто збрехав:

— Це не моє справжнє ім’я. Справжнього навіть мій наставник не знає.

— Еге ж, еге ж. Я, по—твоєму, дурник?

— Думай собі що хочеш. Я наказую...

Я власним вухам не вірив — цей жовтодзьоб намагався доручити мені щось іще! Зареготавши просто йому в обличчя, я зухвало взявся в боки й перервав його:

— Наказуєш? А мозок у тебе не закипить?

— Я наказую тобі...

— На себе, шмаркачу, поглянь!

У хлопця мало піна з рота не полізла, так він розлютився[35]. Тупнувши ногою, мов дитина, що ледве навчилася ходити, він забув про все й кинувся в атаку,