Читати книгу - "Послухай мене, Тесс Геррітсен"

Коли Гебріел нарешті умовив Реджину піти спати, Джейн повернулася до звіту про ДТП, що ніяк не давала їй спокою. Що пов’язувало Емі, наїзд на неї та людину на кладовищі? Вона глянула на контактну інформацію відповідального офіцера і потягнулася по мобільний.

— Офіцер Паккард, — відповів він. Джейн почула на задньому плані гул розмов і жіночий голос, що вигукував: «Номер вісімдесят два! Замовлення вісім-два!». Він вечеряв, а для голод ного копа час прийому їжі священний. Краще не затягувати.

— Детектив Ріццолі, щодо наїзду, який ви розслідували в березні. На Гантінґтон-авеню. Ім’я жертви — Емі Антрім.

— О, так. — Він жував з повним ротом. — Пам’ятаю такий.

— Водія ідентифікували?

— Та де там. Той гівнюк збив її і просто залишив бідну дівчину стікати кров’ю на вулиці. Вона була дуже погана. Я не був упевнений, що вона виживе.

— Ну, я бачила Емі лише вчора, і з нею все чудово. Вона ще ходить з ціпком, але це вже ненадовго.

— Радий чути, що вона одужала. Я чув, що в неї розрив селезінки, і її мама була просто в розпачі, бо дівчині знадобилось багато переливань, а в неї якась рідкісна крупа крові.

— Деталей тут, у вашому звіті, небагато.

— Це тому, що я зміг з нею поговорити лише за кілька днів після операції, і вона нічого не пам’ятала про ДТП. Навіть не пам’ятала, як ступила на пішохідний перехід. Лікар сказав, що це ретроградна амнезія.

— Про водія вона хоч щось згадала?

— Аж ніяк. Але там був свідок, який усе це бачив. Безхатько, що стояв на тротуарі одразу за нею. Він сказав, що коли спалахнуло зелене світло, вона ступила на пішохідний перехід і посковзнулася на льоду. Він хотів їй допомогти, коли вулицею з ревінням пролетіла ця машина.

— Ви вірите слова безхатька?

— Це зняла камера спостереження. Усе, що він сказав, підтвердилось. — Почувся звук жування, а голос на задньому плані вигукнув: «Номер дев’яносто п’ять! Дитячий сендвіч і картопля фрі!».

— Ви потім приходили поговорити з нею ще?

— Насправді в цьому не було потреби. І до того часу ми вже знайшли покинуту автівку на околиці Вустера. На жаль, її викрали за кілька днів до того, і викрадача ми не ідентифікували.

— Відбитки пальців?

— Багато неіндентифікованих, але жоден не мав відповідників у КОДІС.

— А ця автівка, звідки її викрали?

— Вона була припаркована на вулиці біля будинку власника у Роксбері. До того часу автівка вже побувала в ремонті й була добряче побита, не лише після наїзду. Ходова була в такому стані, наче хтось гасав нею по бездоріжжю. А як це пов’язано з убивством?

— А я хіба згадувала якесь убивство?

— Ні, але ви — детектив Ріццолі. Вас усі знають.

«Чи добре це?» Мобільний Джейн просигналив, вона глянула на екран і побачила, що на неї чекає дзвінок із Сакраменто, Каліфорнія.

— ...та справа в Чайнатауні, яку ви розкрили, вже просто легендарна, — сказав Паккард. — Скільки копів зможуть вистежити ніндзя?

— У мене тут вхідний дзвінок, — сказала Джейн. — Якщо згадаєте щось іще, подзвоніть мені.

— Не сумнівайтесь. Радий був поговорити з вами, детективе.

Джейн перемкнулася на інший дзвінок.

— Детектив Ріццолі.

— Це Кеті Бушар, — сказав жіночий голос.

Джейн знадобилось кілька секунд, щоб згадати це ім’я. «Телефонні дзвінки Софії. Номер у Сакраменто».

— Ви — подруга Софії. З Каліфорнії.

— Чоловік сказав мені, що ви дзвонили кілька днів тому. Вибачте, що не змогла передзвонити вам раніше, але я лише вчора повернулася з Австралії.

— Він казав вам, чому я дзвонила?

— Так, і я не могла в це повірити. Тож це правда. Софію вбили?

— Боюсь, що так.

— Ви його вже спіймали? Того, хто це зробив?

— Ні. Саме тому мені й потрібно поговорити з вами.

— Я б хотіла вам допомогти, але ми не бачилися з нею багато років.

— Коли ви бачилися востаннє?

— Це було на конференції з сестринської справи у Далласі, можливо, п’ять років тому. Ми не бачили одна одну з її весілля з Тоні, тож мали багато тем для розмови. Пішли разом повечеряти, лише вдвох, і вона здавалась такою щасливою. Розповідала про круїз, коли вони з Тоні їздили на Аляску. Як вони планували купити одного дня будинок на колесах і подивитися країну. Потім, минулого грудня, я отримала від неї листівку, в якій вона писала, що Тоні помер. О, це було жахливо. А тепер ще це. — Вона зітхнула. — Це вкрай несправедливо, що людині може так не щастити, особливо Софії. Вона була така добра.

З цим погоджувались усі: Софія Суарес не заслуговувала на таку жахливу долю. Таке кажуть не про кожну жертву — у своїй кар’єрі Джейн не раз ловила себе на думці: «Катюзі по заслузі».

— Ви маєте якесь уявлення, навіщо їй було вам дзвонити? — спитала Джейн.

— Ні. Я працюю роз’їзною медсестрою туристичної компанії і цього місяця була з групою в Перу.

— Звучить як дуже класна робота.

— Начебто так. Поки не доводиться мати справу з вісімдесятирічними, яких закачує й нудить в автобусі.

«О, це вже не весело».

— Коли я за кілька тижнів повернулася додому, чоловік сказав мені, що Софія залишила повідомлення. Я намагалась їй передзвонити, але вона не відповідала. До того часу, гадаю, вона була вже... — Закінчувати речення не було потреби. Вони обидві знали, чому Софія вже не відповіла.

— Ви пам’ятаєте, що було в цьому повідомленні?

— На жаль, я його вже видалила. Вона казала, що хоче поговорити зі мною про якусь пацієнтку, що була в нас у Мені.

— Яку пацієнтку?

— Гадки не маю. Ми багато років працювали разом і піклувалися про, можливо, тисячу післяопераційних пацієнтів. Гадки не маю, навіщо їй було дзвонити мені щодо одного з них після всіх цих років. — Кеті помовчала. — Думаєте, це