Читати книгу - "Послухай мене, Тесс Геррітсен"

— Яку історію? — спитав Фрост.

— Як я мало не померла в дитинстві

— Ну, це правда, — сказала Джуліанна. — Вона народилася майже на місяць раніше. — Джуліанна вказала на книжкову полицю, на фотографію Емі чорноволосим немовлям, таким неможливо крихітним, що вона здавалась лялькою в гнізді материнських рук. — Це була маленька лікарня у Вермонті і там не були впевнені, що вона виживе. Але моя донечка впоралась. На межі всіх можливостей, імовірно, але Емі впоралась. — Вона подивилася на Джейн. — Я знаю, як це — ледь не втратити дитину. Тож ні, тривожитися не зарано.

Джейн це розуміла. Коли ти народжуєш дитину, то також відрощуєш нові нервові закінчення, що відчувають найменші вібрації небезпеки, чогось неправильного. Джуліанна відчувала це тепер, і Джейн також, навіть попри те, що не мала жодних свідчень про реальну загрозу. Просто людина у дощовику, що була надто дружня. Що чекала саме там і тоді, де мали зібратися друзі вбитої жінки.

Цього було недостатньо, щоб змусити копа сказати: «Це важливо, це щось означає». Але матері не потрібні свідчення, щоб розуміти, коли щось не так.

— Коли побачите цю людину знову, Емі, дзвоніть мені. В будь-який час, удень чи вночі. — Джейн дістала візитівку з номером свого мобільного. Емі вирячилась на картку, ніби та була вкрита отрутою, ніби узяти її означало визнати реальність небезпеки.

Замість неї картку взяла мама.

— Так і зробимо, — сказала вона.

Саме Джуліанна провела їх від кабінету до вхідних дверей. На ґанку вона зачинила за ними двері, щоб донька не чула її наступних слів.

— Знаю, що ви не хотіли налякати Емі, але ви налякали мене.

— Можливо, там узагалі немає про що хвилюватися, — сказала Джейн. — Ми лише хочемо, щоб ви з доктором Антрімом тримали очі розплющеними. І якщо вам знову дзвонитимуть з цього номеру телефону, дізнайтеся ім’я абонента.

— Дізнаюсь.

Джейн із Фростом почали спускатися сходинками з ґанку і раптом Джейн зупинилася й подивилася назад на Джуліанну.

— Доктор Антрім — не біологічний батько Емі, чи не так?

Джуліанна помовчала, явно приголомшена цим запитанням.

— Так. Я вийшла заміж за Майка, коли Емі було десять років.

— Чи можу я спитати, хто її батько?

— Навіщо це вам взагалі знати?

— Вона сказала, що людина на кладовищі здавалась знайомою, і я гадала, чи не...

— Я пішла від нього, коли Емі було вісім. Повірте мені: на відео був не він.

— Просто з цікавості: де зараз її батько?

— Не знаю. — Рот Джуліанни напружився від огиди, і вона відвела погляд. — І мені байдуже.

15

Джейн потягувала пиво за своїм кухонним столом і читала звіт бостонської поліції про ДТП, в якій Емі Антрім збила незнайдена машина. Цей звіт був набагато коротшим, ніж сторінки і сторінки документів, які зазвичай породжує справа про вбивство, і Джейн швидко засвоїла основне. Два місяці тому, приблизно о 20:38 в п’ятницю, свідок побачив, як Емі Антрім ступила на пішохідний перехід на Гантінґтон-авеню, одразу перед Північно-Східним університетом. Вона зробила лише крок чи два, коли її збив чорний седан, що рухався на захід. Свідок сказав, що автівка їхала з високою швидкістю, можливо, 80 км на годину. Після того, як він збив Емі, водій навіть не пригальмував, а помчав у напрямку Массачусетської естакади.

Днем пізніше чорну «мазду», що відповідала опису свідка і потрапила на відео чотирьох різних камер у тому районі, знайшли покинутою на околиці міста Вустер, за 70 км звідти. Пошкодження переднього бампера та залишки на ньому крові, що відповідала крові жертви, підтвердили, що Емі збила саме ця автівка. За два дні до наїзду зареєстрований власник «мазди» повідомив про викрадення. Викрадача не ідентифікували.

«І, ймовірно, ніколи не ідентифікують», — подумала Джейн. Вона відпила ще пива і відкинулася назад на стільці, знімаючи напругу з пліч. Сьогодні ввечері буда черга Гебріела купати Реджину, і, судячи зі щасливих вигуків та плюскоту з ванної, вони так чудово проводили за цим час, що Джейн відчувала спокусу закрити ноутбук і приєднатися до них. Або хоча б принести кілька додаткових рушників, щоб промокнути воду, перш ніж вона позаливає всю підлогу. Чи не марнувала вона час, переглядаючи дані про ДТП, що була, ймовірно, зовсім не пов’язана з убивством Софії Суарес? Можливо, на той пішохідний перехід у той конкретний момент Емі привело просто невезіння. Можливо, людина в сірому дощовику, що завела розмову з Емі на кладовищі, була лише ще однією непов’язаною випадковістю, яка не мала нічого спільного з убивством Софії Суарес.

Стільки відволікаючих деталей. Стільки способів втратити вбивцю з виду.

Купання скінчилось — вона почула, як з ванни стікає вода, і раптом чотирирічна Реджина увірвалася до кухні вся гола, з блискучою й рожевою від купання шкірою. Гебріел ішов одразу за нею, і, судячи з його промоклої сорочки, йому дісталося від Реджининого бризкання.

— Агов, дитинко. — Він засміявся, намагаючись загорнути їхню донечку в рушник. — Ходімо вкладатися. Матуся працює.

— Матуся завжди працює.

— Бо в неї важлива робота.

— Але не така важлива, як ти! — сказала Джейн, підхопила свою мокру дитинку і посадила її на коліна, де Реджина одразу почала звиватися, слизька як вугор, Гебріел подав їй рушник, і Джейн нарешті загорнула крихітку в маленький гарненький млинчик.

— Якісь просвіти? — спитав Гебріел, відкриваючи пиво для себе.

— Радше тупики. Які знову і знову закінчуються нічим.

Він притулився до кухонної стійки й відпив з пляшки.

— Що ж. Тоді це звичайний день.

— Здається, що все це має бути пов’язане зі справою, але я не бачу, як.

— Можливо, воно не пов’язане. Людям притаманно бачити схеми у випадкових подіях. Так само, як коли ми дивимося на поверхню Марса і розрізняємо окремі пагорби й долини, нам здається, що ми бачимо обличчя.

— Я просто відчуваю це.

Він видав їй свою дратівливо безпристрасну усмішку. Як завжди він був містер спокійний та логічний спецагент, що вірить не