Читати книгу - "Веле Штилвелд: Сни далеких світів, Веле Штылвелд"

Introductio тобто «введення; вступ»: Інтродукція (біологія) - навмисне або 
випадкове заселення будь-якої території новим для даної території видом (сортом, породою) тварин чи рослин… чи богів… Адже і давні Боги могли б виведені та культивовані у всесвіті більш давніми расами всесвітнього людства 
Між повітряною тривогою і травневою грозою дивне затишшя...Розкошує тільки  домашній кіт, якого заплечно несуть люди в переносному будиночку ближче до планети Богів, яким сьогодні більше за інших незатишно на планеті Людей.
Кіт мудро спить. Нічні пуски пройшли, нас, крім кота, троє, натомість уся карта України палає у вогні... Люди неодмінно вибирають грозу, і в бомбосховищі очікувано завила тривога.
Тим часом на планеті Богів на нас теж не чекають. Просто уявіть планету Богів прямо у себе за спиною, і тим і задовольняйтесь. Ну, скажіть,  до чого вам ліхтарики у цьому тривожному всесвіті? Там і без вас давно все схоплено. Це ж вам не жорстке бомбосховище,  в якому другий місяць голосно і наполегливо підтікає труба, ведучи свою особливу повість про планету Богів,  денас  вже точно не ждуть.
У величезному підземеллі лише четверо в черзі на посадку на Ноїв ковчег... 
До речі, до нас підтягнулася п'ята особина в дивному туалеті амазонки на каблучках, 
що цокали, ніби по-кінськи. П'ята, шоста, сьома... У три сорок сім...Вже набралася споконвічна сьодмиця...
- Високий рівень небезпеки, пройдіть у найближче укриття, - тарабанить за стінами укриття безперервний травневий дощ. Рятуються сім на сім та сім по сім людських особин та один кіт. Всім іншим, мабуть, просто усе це до того  самотнього ліхтаря у всесвіті... 
Підтягнулисядо речі  ще два мужички, до них п'ять дам і собачка. За ними підійшла ще одна самотня матуся з двома напівсонними дівчатками  чотирьох і шести років... Зсунули дві  лави, підстрелили домашнє рядно. Відбій...
Підтягнулася середніх років пара з шервудськими парасольками та ще один мужичок - краса призовного віку з рюкзаком... Щойно з перевірками на дорогах - бігти!
Тут же утворилися своєрідні куточки з нічних інтересів. Загули, як вулики, і невдовзі притихли... Сну ні, алкоголю не можна, барвистих ілюзій теж...
Черговий ранок війни. Труби, знай собі, підтікають, гул переходить у пропорційний з трубами свербіж, і зливаються в якусь тривожну какофонію.
Підтягується ще одна майже не літня, але точно промокла пара.
І знову чергова мати з двома промоклими дівчинками-отрочицями у бежевих курточках із капюшонами. Отакі тобі Капітошки... Почався дружний легко застудженим чих. Війна…
А що, власне, відбувається? Деменція величезної території людського безпам'ятства із додатковою забороною на згадку. Не сміти говорити, не сміти думати, не сміти закликати смерть. Залишається хіба що тільки молитися?
Авве Марія…Господи, якщо ти є... Барух Адонай алохейнум.
Та ще дитячі боги і набридлі під дощем огрядні голубині зграї.
Ось тільки кому моляться пси? Адже вони точно страждають у цьому підземеллі, але тільки після припинення чергового, звичного для них бомбардування починають неймовірне скиглення. Вони точно відчувають – небезпека пройшла і першими вловлюють неодмінні коди світу… Кодування доброти та всесвітнього собачого вальсу.
Розходимося по домівках, хлопці…
Але управлінці з проходження нічної тривоги мовчать. У тому й є властивість елегії. У ній завжди присутні нотки смутку.
Нарешті, першими починають йти літні заспівані городяни - зграйками, на чолі яких пливуть зчеплені в обіймах подружні міцні пари. У чіпких обіймах життя вони готові і далі жити до скону років.
Водостічна туба продовжує бурчати і текти, а кіт, що прийшов у бомбосховища, вже навіть не бурчить, а просто мирно продовжує дрімати в закритому будиночку-сумці.
Планета людей явно не поспішає на зустріч із планетою Богів. Світ людей просто завмер у заціпеніння перед черговим раптово явленим нічним безсонням.
Боги навіть не нарікають. Порода людей їм давно сумнозвісна. А вже ці їхні амбіції, ось так запросто назвати один єдиний дрібний розсадник антропоморфних особин планетою людей, - чи не надто, тоді все більше з них від народження позбавлені душ, пупків і мають очі мов у хижої риси з вертикальними растрами?
Чи вони тільки вміють вдавати людей! Але боги їм не вірять і вимагають надсилати на давню планету богів контрольні місії. Але не контролерів, дурні, а просто людей...
Так би мовити, у вигляді зразків не до кінця втраченої людяності, яку, здавалося б, тільки вийми та поклади… Але що ти їм покладеш під бомбами?
Євреї гірко кажуть: кадухес. А що таке кадухес? Правильно, це просто банальне откровення у криниці мудрості предків. Від тухес...
Це те саме, що охайні господарі псів підбирають у нашому парку лопатками, і з цього ж дрек, слово честі, навіть створюють скульптори в одній далекій північній країні, ще й роблять межові прикордонні статуї вождів і героїв. Таке богам не пред'явити. Через це тільки треба пройти ще до забуття.
...
Перша ніч червневого світу просто закипає. Крапаю депешу старовинному альпійському другові. У Німеччину:
Юрко, не втрачай останні поетичні тексти, співай! У нас жахливо, гинуть творчі люди похилого віку. Виявилося, що ще 30 січня помер, просто загинув майже від голоду і соціальної зневаги київський дивак, вільний художник-транфреаліст Валерій Галейко.
Одного разу ми його дуже опікувалися, але потім у мене самого відібрали до нуля матеріальну підтримку від Хесед та синагоги. Підібгало під горло, ось опіка за Валеркою і перервалася. Все життя вважався у вільних художниках. Влада замість соцдопомоги з його деменцією видала йому чорний бублик неосяжної порожнечі на планці у шістдесят п'ять років… Помер він від інфаркту, між іншим, ніким не поміченими деменцією, самотностю і псевдо геніальностю, з якою сам він носився усе життя…
Дивне це почуття, раптово дізнаватися, що хтось помер, а хтось розчинився у Швейцарії після того, як останнім натиснув на важіль відключення Чорнобильської атомної електростанції, як це зробив оператор Олександр Бреус, якого разом із дружиною приймає зараз Швейцарія.
А ось самому Валерці чи то пощастило, чи саме тому, що його вже зустрічають і вітає небесні ангели, які пережили і Чорнобиль, і цю чергову бездонну тривожну ніч, під час якої було розбито ще два енергооб'єкти нашої критичної інфраструктури.
Це для тих, хто не хоче зрозуміти, чому це літній Київ знову занурює у темряву Тмутараканську, якою блукають мокрі їжачки, переповзаючи з тривожного травня в черговий тривожний червень.
Ми знову вийшли у тривожне нічне дефіле. У нічному повітрі панує запах медоносів щойно відійшов травня. Кіт звично у будиночку у мене на плечі. У бомбосховища вперше автомобільний нічний патруль. Приємно, що в салоні розливається світло та можна бачити двох нічних витязів. Біля входу звично курить все та ж давно помітна дама, По чотирьох кутках головного підземного вігваму вже вісім не ідіомів. Інші, мабуть, не хочуть прокидатися. Такий собі тривожний сервіс не про них...
Нічна прірва щільно заповнена солярними знаками. До найближчої планети земного типу від восьми до двадцяти світлових років, а до епохи динозаврів 130-170 мільйонів світлових років, тоді як все солярне коло нашої галактики 270 або 320 мільйонів світлових років. І десь там планета Богів...
Так якого ж рожна всім нам летіти разом чи поодинці без запахів цих весняних медоносів і сверблячки навколишніх бджолиних вуликів і цієї каналізаційної труби, що вічно підтікає в громадському бомбосховищі.
Що за ніч така чудова ніч? У капілярах ночі кимось нестерпним і похмурим нашвидкуруч прокладені повсюдні пандуси тривоги. По них у закритому візку огрядне сімейство везе сплячого малюка: дідусь, бабуся, їхня дочка-ладушка з самим малюком, та її сестра-розведенка зводять з гуркотом черговий сонний редут у дальньому кутку підвалу, голосно човгаючи бутсами і балетками ніг на заздрість великому балету. Петипу.
Чомусь сам Маріус такий маленький, а ніч така бездонна, що тільки лопухий пес Чапик починає раптово голосно вухами трясти. Хороша прикмета: раз пожвавився пес, значить, скоро дадуть відбій... Але болотистий Чапик уже заметушився і відчайдушно рветься назовні, щоб дістатися до домашньої теплої підстилки і там, причаївшись калачиком, тихо поспати по-людськи без усіх таких напружених людей та їх комісаристих дівчат на виданні.
У сьогоднішньому підземеллі взагалі панує аморфна тиша. Її носії - аморфні люди, які здали на якийсь час свої амфори почуттів Богу.
Самотні їжачки вимагають сирого несолоного м'яса, нічийні опущені коти прагнуть пити, а люди, що зібралися в бомбосховищі, мирно перечекати безумство урки, який замість мурки виявляє ракетне виття над нашими головами...
У самому ж бомбосховищі люди нагадують буддійських ченців, але лише кожен зі свого особливого джану. Та й у голові у кожного гримлять свої калатала…
За останні роки я поховав трьох Валерок: Валерія Кратохвіля – уфолога, Валерія Вінарського – барда та нинішнього Валерія Голейка – художника-транфреаліста…
З першим Валеркою вічно писав статті про міжпланетні спільноти, з другим - сперечався про допустимі етичні норми в поезії життя, а з третього просто списав образ художника, який створив картину, на якій оселився інопланетянин...
От скажіть, хто ще має такі ж особливі київські відчуття під час війни…
Як це не сумно, але я пережив усіх трьох Валерок з ближнього і далекого космосу планети людей і тепер чекаю - не дочекаюся, коли далекий космос надішле мені нових Валерок, створених під мене на планеті Богів.
Так що і сьогодні ще планета Богів значуща в моєму людському світі, причому її вплив на планету людей все ще дуже вагомий. Так що просто так від неї нікому з нас поки не відчутись.
Есемеска прийшла о четвертій годині ранку.
Ми теж уже вдома, відбій, хряпнули по матінці і люблю бай! На добраніч або що від неї залишилося... А кота на тимчасовому житловому майданчику заводити точно не треба.  Краще заведіть собі папугу. Він знає все і років ще триста буде пам'ятати про вас на планеті Людей