Читати книгу - "За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна"

«Меггі, нам терміново потрібна твоя допомога!» 

Важко зітхнула: я навіть кінчиків пальців не відчуваю… 

«Де ти? Що сталося?» 

«Я допомагаю приймати потерпілих у нашій лікарні. Більшість важкопоранених привозять саме сюди. Але нам катастрофічно бракує рук! Вони помирають, не доїжджаючи до операційної!» 

«Не істери, Еде. Я все зрозуміла. Скидай адресу». 

«Я отримав дозвіл від самого містера Хьорста! За тобою зараз приїдуть!» 

Від самого містера Хьорста… Я втомлено прикрила очі й відкинулася назад. Треба зібратися з силами, попереду не менш важка ніч. Я зможу. Я сильна. Я впораюся.

За кілька хвилин недалеко від нас справді приземлився чорний броньований кар. Охорона перевірила водія й навіть допомогла піднятися всередину. Астар виявив бажання поїхати зі мною. Сказав, що буде допомагати. Я втомлено поцілувала його в маківку й погодилася.

Ми мчали по третій — найвищій — магістралі. Вона призначалася для екстрених служб і карів впливових людей. 

Це було Пекло. Кожної хвилини на неймовірній швидкості повз проносилися рятувальні машини. Зруйновані будівлі й дороги. Дим. Попіл. Не маючи сил більше дивитися на це, я відкинулася на сидіння й прикрила очі. Штучно занурилася у легкий транс, щоб хоч трохи відновити сили.

Ми приземлилися на даху. Коршун вийшов першим і відкрив для мене дверцята. Вдячно кивнувши, я вийшла з кара, спираючись на його руку.

— Докторе Кларк? Ми на вас чекали. Прошу, слідуйте за мною, — мене зустрів військовий медбрат і провів до центрального холу.

Передавши мене дівчині на рецепції, хлопець, коротко попрощавшись, швидко зник серед натовпу. Медсестра змучено посміхнулася й запропонувала пройти в стерилізаційну капсулу. Погоджуюся, на мені стільки крові й залишкової енергії після пацієнтів, що зараз підпускати мене до хворих категорично не можна.

Подальші події для мене злилися в одну суцільну серію кадрів. Єдина затримка виникла, коли я попросила ще один операційний комплект для Астара і мені відмовили. Але один короткий дзвінок Коршуна, і нам надали все необхідне. Операційну мені виділили під символічним номером 13. Це було останнє, що відклалося в пам’яті перед тим, як я занурилася в нескінченний колообіг життя й смерті. Час і обличчя змінювали одне одного. За одним важкопораненим неодмінно слідував інший. Ніхто не посміє вмерти, коли за операційним столом стою я.

— Це був останній… — у мою свідомість прорвався втомлений голос Астара. Хлопець виглядав блідим і знесиленим. Усю ніч він допомагав, як тільки міг.

— Не віриться… — я зняла з голови захисну шапочку й відправила її в утилізатор. — Як ти?

— Нормально, — пролунало якось невпевнено. Я запитально й вимогливо подивилася на хлопця. Він важко зітхнув і відійшов до вікна. — Не виходить з голови закривавлене обличчя Янга…

А-а, той хлопець, однокласник Астара і водночас головний поціновувач жіночої краси в Академії. Не знаю, як так сталося, але цих двох щось пов’язувало. Хоч Аст і не показував, але він дуже хвилювався, поки я реанімувала зупинене серце хлопця й стабілізувала його стан. Звісно, ми врятували його друга, і зараз його здоров’ю нічого не загрожує. Що я не забула нагадати синові.

За кілька хвилин до нас заглянув Коршун, ще один герой цього вечора, і провів у нашвидкуруч облаштовану кімнату відпочинку. Там прибрали всі зайві речі й доставили додаткові спальні місця для викликаних лікарів. Багато хто лягав не роздягаючись, поверх лікарняних ковдр. Намагаючись не створювати зайвого шуму, ми підійшли до єдиного вільного ліжка. Другий ярус був зайнятий, тому ми вдвох влаштувалися на нижньому ліжку.

— Пишаюся, — щиро промовила я й міцніше обійняла сина. 

Сон огорнув мене миттєво.

Прокинулася від загального веселого гомону. Лікарі вже встали й почали снідати.

— А, ось і наша героїня прокинулась! Учора ти була на висоті! — молодий рудий хлопець, поставивши собі на коліна тацю, активно жестикулював виделкою.

— Доброго ранку. Ми всі великі молодці, — дипломатично усміхнулася я. — Ви не бачили мого сина?

— Чорнявого? Прийшов мовчазний блондин і забрав його годину тому.

Ед чи що? Написала хлопцям. Ті відповіли, що поїхали за змінним одягом і скоро будуть.

— Не підкажете, де тут туалет?  

— Прямо по коридору і наліво, жіночі душові направо. Там є і рушники, і шампуні. Навіть одноразова еластична білизна і змінні білі костюми. Керівництво про нас сьогодні гарно подбало.

— Дякую, — я щиро усміхнулася хлопцеві. Від нього йшло стільки світла й позитиву.  

— На зворотному шляху не забудь зайти в кафешку, там тобі сніданок безплатно видадуть! — крикнув у слід.  

— Дякую! — я помахала рукою, показуючи, що почула.  

З водними процедурами впоралася швидко. На комфорті співробітників тут явно не економили й нові душові мені прям запали в сердечко. Розпустивши нарешті свій тугий пучок, я йшла по коридору і блаженно масажувала шкіру голови. 

Розслабившись, не помітила розлиту на підлозі рідину. Звичайно ж підковзнулася і почала завалюватися назад. В останній момент, коли вже готувалася рахувати зірочки над головою, мене різко підхопили сильні чоловічі руки. Відкривши одне око, побачила над собою суворе обличчя Хьорста.  

— Ух, красно дякую! — моє серце калатало, як скажене.  

— Нема за що, — спокійна відповідь і уважний погляд. Мабуть, навіть занадто уважний. Може, варто натякнути, що мене вже можна поставити на ноги. — Як ви себе почуваєте?  

— Дякую, добре. Можете мене вже поставити, я справді не постраждала.  

Чоловік хмикнув і виконав моє прохання. Мигцем глянувши на коштовний годинник, він кинув погляд на стоячого неподалік колоритного дроу-напівкровку. Той виразно показав на записну книжку в руках і скривив обличчя в нетерплячій, благальній гримасі.  

— Не забудьте, що о 9 екстрена нарада. Ви запрошені, — чоловік кивнув своєму помічнику і навіть встиг зробити кілька кроків у його напрямку, як несподівано обернувся. — І ще: будьте обережні. Часи вже не ті, підлога нині тверда й зовсім недружня.