Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

— Ти сама не знаєш, про що розводишся.

— Можливо, — знизала плечима. — Повір, мені кортить забратися з цього корабля не менше, ніж вам хочеться мене позбутися.

Вест відчепився від столу і ступив крок до мене.

— Я знаю, кого ти шукаєш.

Я зчепила руки за спиною. Пальці тремтіли.

— То й що?..

— Хочеш у Серосі почати все спочатку? Гаразд. Але Сент небезпечний. — Вестів голос пом’якшився, на обличчі раптом проступила втома. — Хай там що ти від нього хочеш, тобі цього не отримати.

Я вдивлялася в його обличчя, намагаючись зібрати докупи ті скалки інформації, що мала. Вест — Узбережний Волоцюга, який став капітаном і веде корабель-примару мого батька. Одначе якщо він торгує наліво, то відданий лише самому собі та своїй команді. Інакше хіба він ризикне потрапити Сентові під гарячу руку? І навіть якщо це все не стосувалося мене, це було цікаво. Хотілося зрозуміти, що до чого.

Я підчепила носаком черевика краєчок килима й відсунула його, відкривши емблему Сента на підлозі.

— А от ти, схоже, отримав від нього, що хотів.

Вест зиркнув на емблему, не виявивши ані тіні подиву.

— І скільки ще існує кораблів таких, як от цей?

Він дивився просто мені в очі, і між нами запала довга незручна тиша. Каюта ніби потіснішала, і тої миті я пошкодувала, що це бовкнула. Мені не хотілося ворогувати з Вестом.

Я розтулила губи — та тут за спиною постукали, і двері прочинилися.

— Остер повернувся, — повідомив Геміш, просунувши голову в каюту.

Вест вийшов за ним, не глянувши на мене.

— Приготуватися знятися з якоря! — гукнув ізгори.

Палубою прогупали черевики, біля леєра вигулькнув Остер. Пай, важко тупнувши, відскочив від шпора²⁶ й кинувся до швартових линв.

— Підняти якір! — знову пролунав Вестів голос, і всі запрацювали, закрутилися одне біля одного завченими синхронними рухами.

Вілла з Гемішем, крекчучи, повертали лебідку біля правого борту. З води, розсипаючи краплі, виринув якір, з якого жужмом звисали водорості. Вілла зачепилася за леєр і витягла якір на палубу. Я

без команди впіймала кінець і закріпила клямку. Якщо Вест не збирається брати плату за куртку й черевики, мушу їх відпрацювати, перш ніж дістанемося Сероса.

— Вали! — Вест узявся за штурвал, корабель розвернувся й відчалив. — Підняти грот, Вілло!

Вілла видерлася на грот-щоглу й відв’язала линви, відтак ковзнула вниз.

— Весте, ти певен? У такий шторм… — Вона вдивлялася у спалахи блискавки за далекими хмарами.

Вест задумливо роздивлявся власні черевики, зціпивши щелепи. Вітер розтріпував по чолу його вигоріле волосся. Капітан звів розчепірену долоню і «помацав» вітер.

— Таки хочеш зачекати?

Вілла позирнула в бік гавані, затримавшись поглядом на «Селені» Золи.

— Ні, — відказала.

— Тоді вперед.

Я видерлася на грот-щоглу, Вілла — на фок-щоглу, і ми взялися до вітрил, а Геміш унизу остаточно закріпив другий якір. Я рух за рухом розмотувала линви, споглядаючи, як вітрила розгортаються на тлі темного неба. Коли вони напнулися, зісковзнула вниз і долучилася до роботи.

Вест усе ще не зводив очей з виднокола.

Він міг оцінити рівень хмарності над поверхнею води й обчислити силу вітру. Як і всякий вправний капітан. І чудово розумів те саме, що і я: ось-ось задме шалено, все стемніє, бурхливі хвилі штовхатимуть корабель ближче до берега, ніж він має бути. Проте це триватиме недовго. А «Жоржина» маленька. Якщо судно вийде на достатню глибину, південно-західні вітри не віднесуть його задалеко.

Щойно я про це подумала, Вест крутнув штурвал, ледь-ледь.

Остер спускався на пристань, щоб вивільнити кидальні кінці²⁷, і щойно він задерся на трап, ми вже дрейфували до бухти. Вітрила зловили потік повітря, і той швидко помчав нас, а Пай став на своє місце біля Веста.

— Скільки? — запитала я, дивлячись, як віддаляється берег.

— Два дні, — відказав Пай.

Я вхопилася за прикріплені до палуби ванти і сперлася на них. Вітер міцнішав. Шкірою відчувши чийсь погляд, озирнулася на поселення. На краю дока маяла фігурка: поли довгої чорної куртки Золи розліталися на вітру. Капітан «Селени» напружено спостерігав, як ми віддаляємося.

26 Шпор (мор.) — нижній край щогли.

27 Кидальний кінець (мор.) — край каната, до якого прикріплений парусиновий, набитий піском і обплетений зверху мішечок (грузило). За допомогою кидального кінця подаються на причал (або з причалу на судно) швартовні канати.

Роздiл шiстнадцятий

Я аж відчувала, як дно віддаляється під нами: ми виходили на глибину. Над «Жоржиною» запала тиша: усі метушилися, перетягуючи вниз, у безпеку, навантажене в Дерні.

Геміш із Вестом під світлом ліхтаря схилилися над гросбухами, Остер і Пай розставляли кошики й бочки, розподіляючи, що має бути вивантажене в Серосі, а що рушить далі, на Сован.

Вілла всілася на вершечку грот-щогли, відкинувшись на канаті та придивляючись до шторму, що наповзав на нас. Я теж вилізла нагору й угніздилася на такелажі²⁸ неподалік. Метляла ногами і вдивлялася, як удалині розсипаються блискавки, на мить утворюючи схожі на розгалужене коріння візерунки. З висоти здавалося, ніби ми пропливаємо крізь хмари: корабель оповив щільний туман, за яким не видно було води.

— Схоже, буде непереливки, — стиха мовила Вілла.

Зі стану неба я й сама бачила, що на нас насувається. Має бути потужно, але недовго.

— Мабуть, так.

Вілла помовчала, а тоді заговорила знову.

— Де ти цього навчилася? Оцих фокусів із каменями?

Я зручніше вмостилася на реї та замислилася, куди вона хилить. Схоже, її просто здолала цікавість.

— Я ж добувачка.

— Та я ще не бачила, щоб добувач винюхав таку дрібничку.

— Добре ладнаю з каменями. — Я знизала плечима.

Вілла засміялася: схоже, з мене нічого не витягнеш.

— Я б на твоєму місці тримала це при собі.

— Вест сказав те саме, — усміхнулась я.

— Ну то він має рацію. — Вона недбало, одним пальцем підсмикнула линву перед собою. — Як тебе туди занесло? На Джевал?