Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Зола був не з простих торговців. Коли я ходила морями з батьком, він провертав найсерйозніші оборудки на Звуженні. Та тепер він уже зносив облямовані куртки та начищені черевики, якими пишалися торговці з Безіменного моря. Судячи з його нинішнього вигляду, з тої пори він утратив колишній лоск.

Вест простягнув йому долоню, хоча і крізь куртку видно було, як напружив плечі.

Якусь мить Зола вдивлявся в неї, лише тоді потиснув.

— А ви не бачили мого гарпунника?

Вест запитально нахилив голову.

— Ну ж бо, Весте! — Зола позирав то на нього, то на Віллу, яка стискала кулаки.

— Що, не здатний за власною командою угледіти? — буркнула вона.

— Не хочеться мені вас, Узбережних Волоцюжок, наражати на більші халепи, ніж ті, що вам по зубах!

— Крейн, вочевидь, нализався і хропе в таверні під чиєюсь спідницею. — Вест кивнув у напрямку поселення. — А може, це він утрапив у халепу, яка йому не по зубах.

Тут усмішка на Золиному обличчі розтанула. Він зміряв Веста довгим поглядом, а тоді глянув на мене.

— Ти як, працювати годна? Ми на «Селені» шукаємо добувача.

Вест ступив крок убік, затуливши мене від Золи.

— Вона не з нами. Пасажирка. Отак.

Золу, здається, така відповідь не задовольнила, він підозріло примружився, проте наполягати не став.

— Яка ти стала гарнюня, Вілло.

Зверху загиготіли, а Вілла зблідла.

— Як зустрінете Крейна, дайте знати. Ви ж у курсі, як важко відшукати путящого гарпунника, — всміхнувся Зола.

Вест мовчки розвернувся, а Зола тепер переводив погляд із мене на Віллу й назад. Ми вже простували до «Жоржини», а його погляд усе пік мені спину. Мотузкова драбина вже теліпалася, розмотана, Вест забрався на борт перший, за ним Пай. Коли вони зникли, я повернулася до Вілли.

— Що сталося з твоїм обличчям? — І глянула їй в очі.

— А що сталося з твоєю рукою? — перепитала вона сердито.

Я потягнулася до рукава й обсмикнула вилогу. Хай як старанно ховала шрами, боцманка напевно все встигла роздивитися.

Поки я дерлася нагору, Вілла не зводила з мене очей. Коли перелізала через леєр, вітер здув мені з голови каптура. Вест чекав, утупившись у палубу. Тоді розвернувся, достоту запрошуючи зайти за ним до його каюти.

Я завагалася, і він гукнув ізсередини:

— Сюди!

Я ще повагалася, відтак штовхнула двері й

зайшла за ним. Віконниці були прочинені, каюту заливало сонце. Він присів на край стола, біля білого каменя.

— Двері причини.

Я послухалася, клацнула засувом.

— Що це було? — Він звів на мене очі.

— Що саме?

— З тими каменями.

— Я зробила вам послугу, — знизала плечима. — Це ж була підробка.

— Мені не потрібні послуги. — Він підвівся і ступив до мене. — Ми не втручаємося у справи інших торговців, Фейбл. Ніколи. А тепер цей купець піде до того, хто продав йому ці камені. І розкаже, що на моєму кораблі якась джевальська добувачка розпізнала несправжні смарагди, що їх навіть він не розкусив.

Кров відлила мені від обличчя, я дивилася на нього, не в змозі вимовити ні слова. Він казав правду. Я сама себе підставила, того не розуміючи.

— А як ти це зробила? — поцікавився він. — Звідки взяла, що це не смарагди?

Якби я відповіла на це запитання, він мав би здогадатися, хто я така. Дуже мало людей здатні на те, що вміла мама. Мистецтво глибоко розумітися на коштовностях — воно приходить не лише від навчання, його всотують із материнським молоком. Це наука всього життя, її не можна отак узяти й нахапатися.

Саме з цієї причини Сент узяв мою матір до себе в команду. Після того як торгівля коштовностями розширилася і стала справою небезпечною, особливі знання передавалися в межах небагатьох родів, і більшість знавців тримала їх у таємниці. Мама вчила мене так само, як її вчив батько, аж поки не потонула разом із «Жайвором».

Проте щось у погляді Веста було таке, що я зрозуміла: він сам знає відповідь на власне запитання.

— Ти не розумієш, як це відбувається. Відповідальність за тебе зведе мене в могилу, — пробурмотів Вест.

— Він не знає, що я можу.

— Та яка різниця. Він замислився: а що ж ти можеш? Цього вже досить.

Я присоромлено зіщулилася й визнала:

— Не подумала.

— Отож. І так само не подумала, коли втекла з корабля, хоча тобі сказано було сидіти тут.

— Якби я не пішла в поселення, ти б того кинджала назад не отримав.

Навіть я сама зрозуміла, що ляпнула дурню. Натякати, що знадобилася йому в перекупниковій крамниці, — лише більше його розлючувати.

Я витягла з ременя три мідяки.

— Тримай. — І поклала гроші на стіл. — За куртку й черевики.

— Що? — Він розгублено витріщився на монетки.

— Плачу за них — так само як і за перевезення.

— Ти не просила мене про одяг і взуття. І мені не треба твоїх грошей за них.

— Мені не потрібні послуги, — повторила його власні слова. — І не треба бути перед тобою в боргу.

— Фейбл… — Він зітхнув і потер обличчя.

Та хай що хотів сказати — схоже, передумав.

Здалеку пролунало гуркотіння грому. Через прочинене вікно було видно, як на синьому небі вже клубочаться темні хмари.

— Треба зачекати, — мовила я стиха. — Шторм буде препаскудний.

— Нема в нас насправді вибору, і все через тебе. Слід висадити тебе з корабля, поки тут, у порту, не пішли чутки — і не дійшли раніше за нас до Сероса.

— Як ті чутки, що наздогнали вас тут із Сована? Не хочете привертати до себе пильної уваги, так? — Я схилила голову набік. — Ви ж усього лишень скромне торгове суденце.

Він звів голову й міцно стиснув край