Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Утікши з Бастіана, Ізольда подалася до команди Золи. — Я міцно вчепилася пальцями в синій шовк, що обтискав талію. — Голланд — її мати. Ось чому Зола втратив дозвіл на торгівлю в Безіменному морі. Ось чому він не ходив у цих водах понад двадцять років.
Вест не зронив ані звуку, але в кімнаті аж гуділо від його думок. Він шукав виходу. Шпарини з пастки, до якої ми обоє втрапили.
Я підійшла до вікна, визирнула туди, де в темряві мала ховатися гавань.
— А що команда?
Вест став поряд, на обличчя впали тіні, різкіше підкресливши кола під очима.
— Вони з місця не зрушать.
— Ти певен? — перепитала я, пригадавши Віллу. Коли ми не повернемося в порт, вона ж буде готова рознести все місто.
Я присіла на краєчок ліжка, капітан став наді мною, вдивляючись мені в обличчя. Підвів руку, ніби збирався торкнутися мене, та завмер, постерігши золотий зблиск між хвилями шовку. Просунув палець під шнурок і витягнув каблучку з коміра.
— Так ось що ти робила в Дерні!
Я кивнула, глитнувши клубок.
— Мені шкода. — Слова шкребли горло.
Вест нахмурив брову.
— Через що?
— Через усе це.
Я мала на увазі не лише те, що відбулося того ранку в крамниці перекупника. А взагалі все. І Голланд, і Бастіан, і те, що Вестові довелося палити Золині кораблі. Усе, що він виконав для Сента і про що не хотів мені розповідати. Зійшовши з «Жоржини», я сама спровокувала частину його вчинків. І не хотілося визнавати, що тепер Вест мав для мене дещо інакший вигляд. Що він став для мене схожим на батька.
Він торкнувся мого обличчя, погладив волосся.
Я не знала, що він учинив на Звуженні, шукаючи мене. Та тягар скоєного тиснув на його плечі. Від нього він змарнів. Проте тієї миті я прагнула тільки відчувати його пошерхлі руки на своїй шкірі, пити повітря коло нього, аж поки не відчую його смак на язиці. Хотіла почуватися схованою в його тіні.
Він прихилився, наблизивши губи до моїх, і поцілував так ніжно, що в очах запекли сльози. Я обхопила його, він притиснувся тісніше, глибоко вдихнув, ніби напувався теплом мого тіла. Я викинула з голови все, що казав Клов, заплющила очі й уявила, ніби ми у Вестовій каюті на «Жоржині», осяяні ліхтарним світлом.
Він прикусив мою нижню губу, і її опекло болем там, де ранка ще не зажила. Та мені було байдуже. Я все цілувала його, а його долоні вже мандрували під шовком спідниць, і ось я вже відчуваю шкірою їхній доторк. Пальці перемістилися вище, і коли він зачепив шви на стегні, я болісно скривилася і стиха засичала.
Вест хутко відсмикнувся, запитально глянув в обличчя.
— Пусте, — прошепотіла, знову притиснувшись до нього.
Не зважаючи, він задер спідниці й роздивився мої стегна. Там кривулястою лінією морщилися нерівні стібки, а навколо буряковів синець. Стиснувши зуби, Вест легенько провів по шраму пальцем.
— Що сталося?
Я збентежено обсмикнула спідниці, прикрила ноги.
— Один із Золиних добувачів спробував домогтися, щоб я не повернулася із занурення.
Вестові очі запалали яскравим вогнем, проте лінія губ лишилася рівною. Спокійною.
— Хто?
— Він уже мертвий, — промурмотіла я.
Вест замовк, відпустив мене, і між нами знову утворилася вирва — велика і пуста. Тепло його дотику випарувалося, я затремтіла від холоду. В капітанових очах майнули останні десять днів, на мить висвітлюючи частинку того Веста, яким я бачила його тієї ночі, коли він розповів про свою сестру. Тієї ночі, коли не розповів про Сента.
«Мені не потрібно цього знати», — прошепотіло щось у підсвідомості. Та ці слова відлунили брехнею. Бо зрештою ми мали повитягати скелетів із шаф разом із рештою всього, що Вест іще приховував від мене.
Роздiл шiстнадцятий
Я сиділа на підлозі під стіною, позираючи, як промінчик ранкового сонця повзе килимком, облямованим китицями по краях, і торкається пальців ніг. Протягом усіх цих годин панувала тиша, лиш зрідка за зачиненими дверима чулися раптові кроки.
Вест стояв біля вікна, споглядаючи вулицю, а я при денному світлі могла краще роздивитися його пишне вбрання. До колін спадала хвиля бордового кашеміру, від якого капітанове волосся здавалося ще світлішим. Цікаво, з якого такого переляку він погодився у таке вбратися? Навіть черевики начищені до блиску.
Я не спала, спостерігала, як утомлені очі Веста вдивляються у вікно. Здається, він не стуляв їх уже кілька днів. Вилиці загострилися.
Ніби відчувши мій погляд, озирнувся через плече.
— Ти як, усе гаразд?
— Гаразд, — відказала, переводячи погляд на його руки. Коли ми бачилися востаннє, Вест повідомив, що вбив шістнадцятьох. А скількох дотепер?..
— Ти через них переймаєшся? — запитала, маючи на увазі команду «Жоржини».
— Усе з ними буде добре, — мовив він, ніби намагаючись переконати самого себе, а не мене. — Що швидше звідси виберемося, то краще.
Хтось тихо постукав у двері, ми заклякли. Мить повагавшись, я звелася на ноги, скривившись,
коли напнулися шви на нозі. Складчасті спідниці зашелестіли, я босоніж попрямувала до дверей. Відчинила — за ними стояла дрібненька жіночка, тримаючи свіжу сукню. Із ніжно-рожевої тканини, майже того самого відтінку, що й стіни в кімнаті.
Клов стояв іззовні, біля поруччя сходів, скриньку зі своєю грошвою він поставив біля ніг. Він там усю ніч простояв.
— Я вас одягну, — мовила жінка, поглядаючи на мене.
— Я не лялька, — гарикнула у відповідь. — Не треба мене вдягати.
Клов за її спиною пирхнув.
Жінка збентежилася.
— Але ж гачечки…
Не давши їй договорити, я висмикнула сукню з її рук і затраснула двері. Розправила, роздивилася: переливчаста тканина, крикливий стиль, високий комір, плісирована спідниця.
Схоже, Вест був такої самої думки: розглядаючи сукню, він скривився, ніби йому боляче було на неї дивитися.
Я злостиво жбурнула нове плаття на ліжко й потягнулася до застібок тієї блакитної сукні, що була на мені. Верхні розклацнулися, а нижні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Однойменні, Едрієн Янг», після закриття браузера.