Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

 Але, як же важко запитати про такі речі.  

 Що ж належить сказати в такому разі? Я не можу запитати в лоб: я тобі подобаюся? Але ж він сказав, що йому подобається дивитися на мене. Адже це одне й те саме?   

 Стало якось легко і радісно на душі. Надія, що в цих уважних очах навпроти немає й тіні фальші та обману, розтікається по венах, огортаючи м'яким теплим почуттям. Вона дарує крила, що здатні підняти над усіма неприємностями і проблемами цього світу. Я навчуся літати і вірити в те, що щастя можливе і для мене. Я, немов квітка, тягнуся до нього, як до сонця, вбираючи в себе його тепло і його світло, що так необхідні для життя. Моє існування наповнюється сенсом і образами не примарними й темними, а яскравими й такими реальними, до яких можна доторкнутися, відчути їхню присутність і близькість, як подих вітру.  

 Навіщо Міну прикидатися? У його серці може знайтися місце для мене. Чи зароджується в ньому почуття, яке страшно злякати?  Я боюся все зіпсувати. Чи можу ненароком відштовхнути Міна від себе? 

 Я проковтнула те, що намагалася прожувати, запивши соком. 

- А я переживала, - вимовила все ж таки.  

- Про що?  

- Про те, що тобі може бути неприємно сидіти навпроти мене і бачити, як я їм те, до чого ти й не доторкнешся, але при цьому відчуваючи почуття голоду. 

- Якби мені було неприємно поруч із тобою, я й не підійшов би до тебе. 

- Гм, - видихнула я, стримуючи усмішку. 

 Опустивши очі, поколупалася в тарілці ложкою.  

- Що ще за «гм»? 

 Я завмерла, обдумуючи, що відповісти. 

- Просто «гм», - знизала плечима і почала доїдати те, що залишилося. - Дякую за обід. І вибач за те, що довелося витратитися. 

- На здоров'я. Ти з'їла не так уже й багато.  

 Я була сита і задоволена. Джи Мін мовчав, поки я доїла. Я з'їла все, що приніс офіціант. Мін, дивлячись на мене, запропонував ще щось замовити, але я відмовилася. 

 Мені хотілося продовжити мій незвичайний обід, але час був проти мене. А якщо згадати про те, що до школи доведеться повернутися...  

 Я приречено зітхнула, розуміючи, як не хочеться повертатися до школи. І річ не тільки в тому, що потрібно буде щось пояснювати вчителю чи відповідати на цікаві запитання однокласників. Мені хотілося провести ще хоча б трохи часу з Джи Міном. Хоч би як обурив мене його вчинок, але як же це було здорово і хвилююче. Ось так спонтанно втекти з уроку, наплювавши на наслідки. Ну як, наплювати? Але, здається, воно того варте.  

- Що тепер буде? - запитала.   

- Ти про що?  

- Нам потрібно повернутися. Що ми скажемо вчителю Кану, чому прогуляли його урок?  І вчитель Лі обов'язково дізнається.  

- Нічого не буде.  

- Ну, може, тобі нічого і не буде. 

- Ми ж не скоїли злочину. Лише прогуляли один урок.  Це не смертельно.   

- Я ніколи не прогулюю заняття. Не прогулювала.   

- Вітаю з першим прогуляним уроком, - усміхнувся Мін.  

- Не смішно.  

- Принаймні, ти не голодна.  

- Ненормальний, - не змогла стримати посмішку, розуміючи, що сердитися на нього зовсім не хочеться. 

- Ти навіть уявити собі не можеш, наскільки. 

 Джи Мін так подивився на мене, що мені стало навіть трохи моторошно. Які ще сюрпризи на мене чекають? Що він хоче сказати? А точніше, про що поки що замовчує?  

 Мін розплатився, і ми вийшли з кафе.   

- Як думаєш: занадто очевидно, що ми прогулюємо разом? - запитала, розуміючи, що з кожним кроком стає все важче йти.  

- Менше уваги приділяй тому, що подумають інші. Твої вчинки залежатимуть від того, що вони скажуть? Що для тебе важливіше? 

 Ми повернулися до школи під час наступної перерви до шостого уроку. Дехто в коридорах і на сходах проводжав нас цікавими поглядами.  Щоб не заходити разом із Міном до класу, я поспішила до туалету. Коли зайшла в нашу аудиторію, спочатку моя поява залишилася, як мені здалося, непоміченою. Якби на початку уроку вчитель не перевіряв відвідуваність, ніхто б і не дізнався, що мене не було на уроці. Більшості не було цікаво, що зі мною сталося. Бок Су поцікавилася, правда, з чого я раптом вирішила прогуляти китайську. Я ухиляючись відповіла, що так вийшло. Вона не стала розпитувати, що саме зі мною сталося, її та інших більше цікавило, де пропадав Джи Мін.  

 На наступній перерві мене і Міна викликали до вчительської. Я одразу зрозуміла чому. А ще, здається, до наших однокласників щось почало доходити. 

 Мін не поспішав іти. Він почекав мене. Дочекався, поки я, завмираючи від страху і жаху перед майбутньою розмовою, доплетуся до дверей. Мін підштовхнув мене до виходу, промовив тихо: 

- Не бійся. Я ж із тобою.  

 У класі стояла гробова тиша, лякаюча і гнітюча для мене. Не знала, що гірше: прозріння однокласників чи покарання за прогул уроку без поважної причини. Але ж Мін не кине мене напризволяще. Він що-небудь придумає. Він обіцяв.