Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

 Ми з Міном благополучно втекли зі школи. Здається, охорона не помітила нас. Але ось відсутність на уроці навряд чи не помітять. Та ще й обох. У якийсь момент я подумала, що ніколи вже не зможу переступити поріг класу. Але це буде потім. Нехай мені за це доведеться горіти в пеклі. Може, мій ангел не відпустить мою руку, і я не потраплю туди. Він не дозволить мені згоріти, Мін утримає мене. 

 Нам попалося якесь кафе, і ми зайшли туди. Почувалася злочинницею під цікавими, осудливими поглядами перехожих і відвідувачів кафе. У такий час учні мають бути в школі. Звичайно ж, кожен, хто на нас звернув увагу, розумів, що ми прогулюємо уроки. 

- У мене немає грошей, - прошепотіла я, згадавши раптом про те, що речі наші залишилися в класі.  

 Але Джи Міна це не зупинило. Він провів мене за столик. 

- Нічого, - промовив хлопець абсолютно серйозним тоном, змусивши мене сісти на стілець. - Господар поки що про це не знає. Але ти швидко бігаєш. А я й поготів. 

 Я злякано уставилася на Міна. У нього що, теж немає грошей?! Навіщо ми тоді сюди прийшли? 

- Жартую, - усміхнувся він, сідаючи навпроти. - Вибирай що хочеш. 

- У тебе точно є гроші з собою? - запитала я, якомога тихіше, схилившись до Міна. - Тому що, якщо ні, ми нічого замовляти не будемо. 

- Є. Справді є. Не переживай. 

 Мін підняв руку, покликавши офіціанта.  

 Я не надто нахабніла, хоч від такої раптової пробіжки на свіжому повітрі в мене з'явився звірячий апетит. Тим паче, що платити за все доведеться Міну одному. Як я могла замовити багато?  

- Я тобі потім поверну гроші, - промовила, впоравшись із замовленням.  

- Я пригощаю. Мені не потрібно нічого повертати.  

- Але... 

- Ніяких «але». Я ще грошей у дівчат за кафе не брав. Якщо хочеш віддячити мені, придумай щось інше.  

- Що, наприклад? 

- Ну, це ти даремно запитала.  

- Чому?  

- Я скажу - тобі може не сподобатися. До того ж я не знаю, що ти готова для мене зробити.  

- Що я маю зробити?  

- Я не маю на увазі нічого поганого.  

 Не могла зрозуміти, про що таке «погане» він говорить.    

- Не розумію, що ти хочеш цим сказати.  

- Подумай сама, що дівчина може зробити для хлопця, щоб віддячити йому за щось. Увімкни уяву. Щось не пов'язане з їжею, - додав він після нетривалої паузи.   

 Нам принесли замовлення. Дивлячись на те, як офіціант розставляє тарілки і мисочки на нашому столику, я обмірковувала пропозицію Міна. Але, поки так і не могла нічого придумати.   

- Не парся, - вимовив Джи Мін. - Дякувати мені не обов'язково. Їж. Смачного. 

 Він вийняв з упаковки і розділив палички для їжі, поклав їх поруч зі мною. Дбайливо поклав з того ж боку ложку.  Я відчула себе так, немов ми на справжньому побаченні, і він залицяється до мене. Ах, якби це була не просто дружня турбота. 

- Дякую. А нічого, якщо я їстиму, а ти просто сидітимеш? - запитала, розуміючи, що це трохи неправильно. - Хіба тобі зовсім не хочеться їсти? Мені здаватиметься, що ти голодний, і я дражню тебе. 

- Я ж сказав, що вже поїв. Я не хочу їсти. 

- Ну гаразд, - промовила, відчуваючи, як від одного вигляду їжі апетит мій тільки посилився. 

 Беручись за їжу і наминаючи за обидві щоки, не розуміла, як можна так спокійно й байдуже дивитися на такі смаколики. Хоча для Міна вони не здаються такими вже смаколиками. Він напевно думає: як я можу це їсти. 

- Мг, - протягнув Мін. - А казала: їсти не хочеш.  

 Я перестала жувати і глянула на нього. 

- Їж, їж.  

 Тепер мені стало якось ніяково від того, що я з величезним апетитом наминала все, що нам принесли, а Мін просто спостерігає за тим, як я їм.   

- Ти точно не будеш їсти? 

- Ні. Не звертай на мене увагу.  

- Я себе якось дивно почуваю.   

- Це тому що ми втекли з уроку.  

- Ні. У мене таке відчуття, ніби я забрала в тебе їжу, і ти залишився голодний. 

- Та не голодний я. 

- Гаразд. 

 Я знову взялася за їжу. Було б неправильно примушувати його що-небудь з'їсти тут у кафе.  

- Якщо ти мене так будеш розглядати, поки я їм, можу вдавитися. 

- Вибач. Мені подобається дивитися на тебе. Подобається дивитися на те, як ти їси. 

 Знову перестала жувати і розгублено глянула на хлопця. 

 Я не знайшлася відразу, що сказати. Та й що тут скажеш? 

 Мені приємно, що тобі подобається дивитися на мене. 

 Чому йому подобається дивитися на мене?   

 Я тобі подобаюся? Або ти знаходиш у цьому щось кумедне для себе? Тобі стало нудно?