Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Як течія річки 📚 - Українською

Читати книгу - "Як течія річки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Як течія річки" автора Пауло Коельо. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 41
Перейти на сторінку:
на другому поверсі в невеличкому помешканні на Палас-стрит, і ніяк не могли завести друзів. Проте щовечора молоде подружжя, коли йшло з пабу неподалік, під нашим вікном махало нам руками та кричало, щоб ми вийшли.

Я боявся, що їхні крики не сподобаються нашим сусідам. Тому ніколи не спускався, вдаючи, що те подружжя не має до нас жодного стосунку. Але вони кричали щовечора, навіть якщо ніхто не з’являвся у вікні.

Нарешті я вийшов і зажадав, щоб вони не кричали. Сміх тих двох людей відразу перейшов у смуток. Вони попросили пробачення й пішли геть. І в ту ніч я усвідомив, що хоч я й хотів знайти друзів, але мене значно більше турбувало, «що скажуть сусіди».

Я вирішив, що наступного разу запрошу тих двох піднятися до нас і чогось випити. Я простовбичив цілий тиждень біля вікна в той час, коли вони мали звичай проходити, але вони не з’явилися. Я навідався до пабу в надії побачити їх, але хазяїн шинку їх не знав.

Я почепив оголошення у вікні: «Покличте знову». Єдине, чого я досяг було те, що однієї ночі банда пияків стали викрикувати на мою адресу брудну лайку, й сусідка – чий спокій я так беріг – зрештою нажалілася власникові дому.

А сміхотливе подружжя я більше ніколи не бачив.

Другий шанс

– Я завжди був зачарований історією Сивілиних книг, – сказав я в розмові з Монікою, моєю подругою й літературним агентом, їдучи автомобілем до Португалії. – Треба користатися з нагоди або вона пропаде назавжди.

Чарівниці сивіли, спроможні передбачати майбутнє, жили в Давньому Римі. Якось одна з них прийшла в палац до імператора Тиберія з дев’ятьма книгами; сказала, що в них розповідається про долю імперії, й попросила за них десять талантів золотом. Тиберію така ціна здалася завеликою, й він не захотів купувати книги.

Сивіла пішла, спалила три книги й повернулася з шістьма, які залишилися. «Вони коштують десять талантів золотом», – сказала вона. Тиберій засміявся й відіслав її геть: як вона посміла просити за свої шість книг ту саму ціну, яку просила за дев’ять?

Сивіла спалила ще три книги й прийшла до Тиберія з тими трьома, які залишилися. «Вони коштують десять талантів золотом», – повідомила вона. Заінтригований, Тиберій зрештою купив три книги, й зміг довідатися лише про невелику частку майбутнього.

Коли я закінчив розповідати про це, ми саме в’їхали в Сьюдад-Родріго, містечко на кордоні Іспанії з Португалією. Тут, чотири роки тому, мені запропонували книгу, але я відмовився її купити.

– Зупинімося. Гадаю, спогад про Сивілині книги був сигналом, щоб я виправив свою помилку.

Під час першого приїзду в Європу для промоції своїх книжок я вирішив пообідати в цьому містечку. Потім пішов оглянути собор і зустрівся зі священиком. «Погляньте, як гарно освітлює сонце внутрішню частину собору», – сказав мені він. Мені сподобався цей коментар, ми трохи поговорили, й він показав мені вівтарі, галереї, внутрішні сади храму. Наприкінець запропонував мені купити книжку про церкву, яку він написав. Але я не захотів купувати її. Коли я вийшов із храму, мене опанувало почуття провини; я письменник і прибув до Європи, намагаючись продати свої твори – чому я не купив книжку падре бодай із солідарності? Я забув про той епізод. Але тепер я його пригадав.

Я зупинив автомобіль. Ми з Монікою пішли до майдану перед церквою, де якась жінка стояла й дивилася в небо.

– Доброго дня. Я прийшов сюди зустрітися з падре, який написав книгу про цей храм.

– Того священика звали Станіслав, він помер рік тому, – відповіла вона.

Мене опанував глибокий смуток. Чому я не подарував падре Станіславу тієї радості, яку переживав сам, коли бачив когось із моєю книжкою в руках?

– Це був один із найдобріших людей, яких я знала, – провадила жінка. – Він походив із убогої родини, але зміг стати фахівцем з археології. Він допоміг моєму синові здобути стипендію в коледжі.

Я розповів жінці, чому я тут.

– Не звинувачуй себе, сину, – сказала вона. – Увійди знову в храм.

Я сприйняв її пораду, як сигнал, і зробив те, що вона мені сказала. Я побачив лише священика в сповідальні, що чекав на вірних, які не приходили. Я підійшов до нього. Священик зробив знак, щоб я опустився навколішки, але я його урвав.

– Я не збираюся сповідатися. Я прийшов сюди лише купити книжку про цю церкву, яку написав чоловік на ім’я Станіслав.

Очі у священика зблиснули. Він вийшов зі сповідальні й через кілька хвилин повернувся з книжкою.

– Мені приємно, що ви прийшли лише для цього, – сказав він. – Я брат падре Станіслава, й це наповнює мене гордістю. Він тепер перебуває на небі й радіє, що його працю люди цінують!

Певно, у храмі було багато священиків, але мені зустрівся саме брат Станіслава. Я заплатив за книжку, подякував, він мене обняв. Коли я вже вийшов із церкви, то почув його голос.

– Погляньте, як гарно освітлює сонце внутрішню частину собору! – сказав він.

Це були ті самі слова, які падре Станіслав сказав мені чотири роки тому. У житті завжди буває другий шанс.

Австралієць й оголошення в газеті

Я стояв у порту Сіднея, милуючись гарним мостом, який сполучав дві частини міста, коли до мене підійшов австралієць і попросив мене прочитати оголошення в газеті.

– Тут дуже маленькі літери, – сказав він. – Не можу їх розрізнити.

Я спробував йому допомогти, але я залишив удома свої окуляри для читання. Я попросив у чоловіка пробачення.

– Не переймайтеся, – сказав він. – Знаєте, що я вам скажу? Я думаю, що очі в Бога теж стомилися. Не тому, що Він старий, а Він просто так вирішив. Тому коли хтось припуститься якоїсь помилки, Він бачить її погано і тому прощає смертного, щоб не вчинити несправедливість.

– А як щодо вчинків добрих? – запитав я.

– Тут справа інакша, – засміявся австралієць, ідучи геть. – Бог ніколи не забуває свої окуляри вдома.

Плач пустелі

Один мій друг повернувся з Марокко й привіз звідти цікаву історію про місіонера, який, прибувши в Марракеш, вирішив щоранку прогулюватися по пустелі, яка оточувала місто. Під час першої прогулянки він побачив чоловіка, що лежав на піску і гладив його рукою, притуливши до нього вухо.

«Це божевільний», – подумав місіонер.

Але він бачив того чоловіка щодня на тому самому місці й у тій самій позі і через місяць, заінтригований такою поведінкою, вирішив заговорити до незнайомця. З великими труднощами – бо він ще не досить вивчив арабську мову – він запитав у лежачого,

1 ... 27 28 29 ... 41
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як течія річки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Як течія річки"