Читати книгу - "Як течія річки"

Пауло Коельйо

Як течія річки

© Paulo Coelho, 2006

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015

* * *

Будь як річка

Будь як річка, яка тече

В мовчазній темряві ночі.

Не бійся непроникного мороку.

Якщо в небі є зорі, віддзеркалюй їх,

А якщо його затуляють хмари,

Воно схоже на річку, адже хмари – вода,

Віддзеркалюй і їх, не знаючи смутку,

У бездонних своїх глибинах.

Мануел Бандейра

Передмова

Коли мені було п’ятнадцять років, я сказав матері.

– Я відкрив своє покликання. Хочу бути письменником.

– Сину мій, – відповіла вона з сумом – твій батько інженер. Він чоловік логічний, раціональний, з ясним баченням світу. А ти знаєш, хто такий письменник?

– Це той, хто пише книжки.

– Твій дядько Гаролдо, який є лікарем, також пише книжки, і вже кілька опублікував. Навчайся на інженера, й матимеш змогу писати у свій вільний час.

– Ні, мамо. Я хочу бути тільки письменником. А не інженером, який пише книжки.

– А ти вже знайомий із якимсь письменником? Ти коли-небудь бачив письменника?

– Ніколи. Тільки на фотографіях.

– Тоді, як ти хочеш стати письменником, не знаючи, що це таке?

Щоб відповісти матері, я вирішив здійснити пошук. І ось що я відкрив на початку шістдесятих років про життя письменника.

1) Письменник завжди носить окуляри й ніколи не розчісується. Половину свого часу він лютує на все, а протягом другої половини ходить пригнічений. Його життя минає в барах, де він сперечається з іншими письменниками, що теж носять окуляри й не розчісують волосся. Розмовляти йому важко. Він завжди висловлює фантастичні ідеї про свій наступний роман і терпіти не може той, який щойно опублікував.

2) Письменник повинен і зобов’язаний писати так, щоб сучасники його не розуміли – бо інакше його ніколи не визнають генієм, адже він народжується в ту історичну добу, коли панують пересічності. Письменник завжди переглядає й змінює кожну фразу, яку він пише. Словник звичайної людини складається з трьох тисяч слів; справжній письменник ніколи їх не застосовує, адже у словнику існують ще сто вісімдесят дев’ять тисяч, а він не належить до людей звичайних.

3) Лише інші письменники розуміють, що хоче сказати письменник. Проте навіть за цієї умови він потай зневажає інших письменників – адже історія літератури століттями надає їм одні й ті самі вакансії. Таким чином письменник та його колеги воюють за один трофей – за найскладнішу книжку: ту з них визнають найкращою, яку найважче буде зрозуміти.

4) Письменник розуміється на темах, назви яких звучать страхітливо: семіотика, епістемологія, неоконкретизм. Коли він хоче когось приголомшити, то промовляє такі фрази, як «Ейнштейн – невіглас» або «Толстой – паяц буржуазії». Усі спочатку обурюються, але потім самі вже переконують інших у тому, що теорія відносності – хибна і що Толстой захищав російську аристократію.

5) Щоб звабити жінку письменник каже: «Я письменник» і пише вірша на серветці: спрацьовує завжди.

6) З огляду на свою глибоку культуру письменник завжди знаходить собі підробіток у ролі літературного критика. І це допомагає йому виявити великодушність – писати про книжки своїх друзів. Половина критичної літератури складається з цитат іноземних авторів; а друга половина – аналізи фраз, де застосовуються такі терміни, як «епістемологічний розріз» або «інтегрований погляд на відповідну суть». Той, хто читає таку критику, коментує: «Який освічений автор». І не купує книжку, бо остерігається спіткнутися об епістемологічний розріз.

7) Коли письменника запитують, що він нині читає, він завжди називає книжку, про яку ніхто ніколи не чув.

8) Існує лише одна книжка, яка збуджує одностайний захват у письменника та його колег – «Улісс» Джеймса Джойса. Письменник ніколи не говорить погано про цю книжку, але коли хтось запитає його, про що в ній ідеться, то йому ніколи не вдається чітко це пояснити, внаслідок чого виникає сумнів, чи він справді її читав. Чи ж не абсурд, що «Улісса» ніхто не збирається перевидати, тоді як усі письменники називають його найвеличнішим твором світової літератури; схоже, видавці такі йолопи, що втрачають нагоду заробити купу грошей на книжці, яку всі читали й усі нею захоплювалися.

Озброєний такою інформацією, я знову прийшов до матері й детально їй пояснив, що таке письменник. Вона трохи здивувалася.

– Легше стати інженером, – сказала вона. – Крім того, ти не носиш окулярів.

Але я вже розкуйовдив волосся, носив у кишені пачку «Ґолуаз» і театральну п’єсу під пахвою («Межі опору», яку, на мою радість один із критиків назвав найбожевільнішою виставою, яку йому довелося бачити), вивчав Геґеля і дав собі слово неодмінно прочитати «Улісса». Так тривало до того дня, коли я познайомився з рок-виконавцем, який попросив мене написати слова до його музики й у такий спосіб визволив мене від пошуків безсмертя й вивів мене на дорогу, якою ходять звичайні люди.

Це допомогло мені відвідати багато міст і змінити більше країн світу, аніж черевиків, як казав Бертольд Брехт. На наступних сторінках читач ознайомиться з розповідями про моменти, які мені довелося пережити, про історії, які мені розповіли, про роздуми, до яких я прийшов на певному етапі річки свого життя.

Ці тексти вже були опубліковані в різних газетах світу, і я зібрав їх докупи на прохання своїх читачів.

Автор

День у млині

Моє життя в тепер – це симфонія, складена з трьох різних мелодій: «багато людей», «кілька людей» і «майже нікого». Кожна з цих мелодій триває приблизно чотири місяці в рік, вони часто відбуваються протягом одного місяця, але ніколи не змішуються.

«Багато людей» – це ті хвилини, коли я перебуваю в контакті з публікою, видавцями, журналістами. «Кілька людей» реалізується тоді, коли я повертаюся до Бразилії, зустрічаюся зі своїми давніми друзями, ходжу на пляж Копакабана, відвідую якісь суспільно значущі події, але здебільшого перебуваю вдома.

Проте мій сьогоднішній намір – трохи поговорити про мелодію «майже нікого». На цю мить ніч уже накрила темрявою село з двохсот мешканців у Піренеях, назву якого я волію тримати в таємниці, бо нещодавно я купив собі там старий млин і перетворив його на оселю. Я щоранку прокидаюся, розбуджений криком півня, випиваю вранішню каву й виходжу на вулицю, щоб прогулятися між коровами, вівцями, плантаціями кукурудзи й трави, вирощуваної на сіно. Дивлюся на гори й – на відміну від мелодії «багато людей» – ніколи