Читати книгу - "Виклик, Агне Ашкелянець"

— Я? Ні. Не маю з ким іти.

— Ти не маєш з ким йти? Нізащо не повірю! У такої дівчини, мабуть, купа прихильників!

— Прихильників достатньо, але серед цієї маси я не бачу щирості та кохання.

Нік ніби про щось задумався, затим, після короткого мовчання, видав:

— А пішли зі мною на випускний?

— З тобою? — щоки Сари раптом стали червоними, як два помідори. Вона вже давно уявляла себе дівчиною Ніка, але не була впевнена, що йому подобається. — Звичайно, чому б і ні?

— Ти дійсно згодна?

— Ну так.

— Круто!

Сара розгублено кашлянула.

— Так на чому ми зупинились?

— На тому, що, мені здається, я в тебе закохуюсь! — випалив Нік на одному подиху.

— Що?! — Сара закліпала очима — затим кинулась хлопцю на шию.

***

«Усі щасливі! — злобно подумала Джулія Ніколс. Дівчина вилізла з-за сміттєвого контейнера. Саме там вона відходила від надзвичайної кількості алкоголю, який випила після перевороту Джессіки. Вона все ще відчувала слабкість в ногах, та все одно поспішала піти, поки її ніхто не помітив.

«Вічно щастить Джессіці та її сестричці Сарі, але тільки не мені!»

***

Джессіка й Ділан гуляли вечірнім Бекстріт. Вулиці були заповнені перехожими: хтось посміхався, хтось витирав сльози. Але двох підлітків навколишній світ не цікавив. Їм було занадто добре разом, щоб помічати чужу тугу або сум.

— Яка гарна пара! — чулося час від часу.

Справді, Джессіка й Тім виглядали гармонійно: засмаглий брюнет із зеленими, як смарагд, очима поруч зі світлошкірою білявкою з очима кольору неба.

— Ти не втомилась? — турботливо запитав Ділан, зупиняючись біля вагона з морозивом. — Хочеш перекусити?

— Так, хочу, — відповіла Джессіка, сором’язливо опустивши очі.

— Тобі яке? Шоколадне?

— Давай шоколадне.

— Тільки без давай. Яке хочеш ти?

— Шоколадне.

— Чудово. Дайте нам, будь ласка, два шоколадних морозива. Спасибі.

Ділан протягнув Джессіці морозиво й посміхнувся. Важко в це повірити, але незламна Містика зараз нагадувала маленьку дівчинку, крихітну і беззахисну. Її хотілось любити і жаліти, не відпускати з-під свого крила ніколи.

— Про що ти думаєш? — запитала Джесіка, коли розправилась із смаколиком.

— Думаю про те, яка ти гарна.

— Так, — діловито обірвала дівчина. — Цю фразу я вже десь чула. Звичайно! Вона належала моєму колишньому — Руперту Томсону. Саме так він розпочав наші стосунки, а закінчив словами, що я йому більше не потрібна.

— Я не хотів тебе образити. Я справді думав про те, що ти гарна.

— Добре. Куди йдемо?

— Ходімо на шкільний стадіон?

— У мене є краща ідея. Давай виберемось на дах он тієї будівлі.

— Це ж бібліотека…

— Тільки не кажи, що ти злякався!

Двадцять хвилин потому підлітки сиділи на даху міської бібліотеки й дивились, як за контурами міста неспішно сідає сонце.

— Гарний вид, — Втім, Ділан дивився зовсім не на місто.

— Ага, — Джессіка присунулась ближче до хлопця.

— Чому ти сказала Маніяку, що я кохаю тебе, а ти кохаєш мене?

— Так, аби відволікти його увагу. — Дівчина опустила голову. — Я відчула, що це… болюча для нього тема, кохання.

— А-а-а … Але ти мені справді подобаєшся, Джессіко.

Джессіка підняла голову, їхні погляди зустрілися. Ось він настав — момент, про який дівчина стільки мріяла та чекала: серед купи прихильників вона знайшла хлопця, з яким не хотілося розлучатися. Натомість хотілося вдихати його запах, торкатися карамельного кольору шкіри… Від фантазій перехопило подих.

— Пішли разом на випускний! — продовжив Ділан.

— Пішли, — розгублено пробурмотіла Джессіка.

— Джессіко?

— Що?

— Ти відчуваєш щось до мене?

Джессіка зазирнула Ділану в очі й, почервонівши, кивнула головою. Наче зачакловані, їхні обличчя почали зближуватись. Від хвилювання в дівчини запаморочилась голова, тілом поповзли мурашки.

Хлопець цілував її ніжно, ледь помітно торкався пальцями шиї та щік. Закінчився поцілунок лише, коли обом підліткам вже не вистачало повітря.

— Ти щаслива? — запитав Ділан, обіймаючи кохану.

— Так. Я дуже щаслива поруч із тобою! — відповіла Джессіка, притискаючись до хлопця й врешті дивлячись на захід сонця.

— Я теж.

*

КІНЕЦЬ

Кінець