Читати книгу - "Нечиста кров, Сергій Каріук"

— То покажи!

— Покажи. Чого язиком даремно метеш? — знову закричали з гурту болотківчан.

— І покажу. Бо поки ви бігали й репетували, і вбивали все, що на двох ходить, кровопивця серед вас був! Якби ви розплющили свої оченята, то побачили б, що все, що робилося, вказувало на одну людину… — Голота помовчав, обвів натовп очима, а потім повернувся й указав пальцем:

— На вашого війта — Амброжа Краваржа!

Люди відсахнулися від того місця, де сидів війт, а той скочив на ноги, пополотнілий, як смерть. Однак за порухом руки князя до нього підскочили двоє гайдуків.

— Сядь, Амброже, сядь, кажу тобі, — пильно дивлячись на війта, крикнув Яблоновський.

— Як я це дізнався? Дивіться самі! По-перше, — промовив Голота, проходжуючись сценою, — чомусь усі, хто помер в Болотківцях, зналися з війтом. Я оце селом попитав, так мені, що тільки не розповіли. І казали, що Маруся любилася з війтом, його кинула, а він її отруїв, забитий упир Котович був другом ворога Краваржа — Лукомського, і Фельчинському війт був винен купу грошей і… коротше кажучи, багато мені розповіли люде про справи вашого старости…

— Брехня! — заревів війт, який сидів, стискаючи й розтискаючи свої величезні кулаки, і лице його пішло плямами. З білого він став буряковим і ледь стримував себе, аби не кинутись у бійку.

— Брехня? А таки брехня, — несподівано легко погодився Голота. — Тільки-но я взявся перевіряти чутки, як виявилося, що розповідь про кохання Краваржа до Марусі — то брехня з брехень, Фельчинському війт віддав усі гроші за тиждень до смерті, а дальшому вже й вірити не хотілося… Коротше кажучи, наговорював хтось на нашого війта, і той хтось хотів, аби я винуватив Краваржа.

— Я довго думав, хто цей хтось, а тоді… Тоді мені розповіли, що Маруся-шинкарка, яка ніби-то померла від упирської моровиці, жива-живісінька.

Натовп недовірливо зашумів, хтось крикнув прямо біля сцени, на якій стояв Голота:

— Неправда, я бачив, як вона з піною бігла вулицею…

— Та замовкни. Бачили потім її біля лісу, жива-живісінька, — загув грубий голос сільського коваля Меходи.

— Хто? Баба Клинчиха, що горілку, як воду, хлепче?

— Хто, я?! Та ти, стерво, що попід дворами лежиш, як нап’єшся, мені таке кажеш?! — махаючи ковінькою, вибігла баба Клинчиха, яка, не довго думаючи, уперіщила палицею пліткарку.

Перед сценою вже починалася кривава бійка між бабами, коли гайдук по знаку Голоти, вихопив пістоля й встрелив у повітря. Баби злякано поприсідали, і їх швидко відтягли одну від одної.

— Тихо! Ти, Андрію, спитай у шинкарчиного діда Крука. До нього на пасіку вона побігла. Коли я взнав, то зразу зрозумів — не війт, а шинкарка вбивала.

— Навіщо їй було вбивати? — спитав той же недовірливий Андрій.

— Бо кинув дівчину пан Калиновський, от чому! Що, а ви й не знали, що вони любилися? Вирішила шинкарка помститися й отруїла Калиновського. А для того, щоб відвести від себе людські підозри вона й про упирів кричала, і плахту на собі роздирала, і прикидалася, що от-от помре… Сама ж побігла до свого діда на пасіку й сховалася…

Натовп недовірливо загудів. Голота підняв руку, заспокоюючи людей.

— Кинувся я до старого Крука, та вже пізно було. Живою Марусю не застав — повісилася вона на шворці. Отак. Чи совість її замучила, чи що, не знаю. Та тоді думав, що з нею в могилу пішла і її таємниця.

— Йой! — почувся тонкий дівчачий голос. Усі одночасно видихнули. Голота засмучено повісив голову, а тоді знову підняв свої блискучі очі і на його обличчі грала посмішка.

— Як вам? Жах, еге ж? Дівчина вбила коханця та його слугу, а тоді звела рахунки з життям. І все через ревнощі. Повірили? Жаліслива історія? Так-от, щоб ви знали — правди в ній — хіба пів якогось ламаного шеляга!!!

— Як так? — спитав спантеличений коваль, що стояв найближче.

— То слухайте далі! Поговорив я з товаришем покійного Калиновського, купцем Жигадлом з Острога і той розповів, що Калиновського й Марусю звели навмисне, аби пан вивідав про тайний сховок батька Марусі. Батька шинкарки… та ви його знаєте! — Козири-гайдамака.

По натовпу людей, як вітром, рознесло шепіт.

— А, бісові діти, і про це ви не здогадувалися? Живете тут, а нічого одне про одного не знаєте! Так, — підвищив голос Голота, — Маруся була дочкою Козири й саме вона розповіла Калиновському, де ховається ватага батька. Тому людей Козири розбили у Цимпальському лісі, а сам він зник. Купці за це дали Калиновському нагороду, і той відразу кинув непотрібну йому дівку…

— Так це шинкарка за це його отруїла? — злякано хрестячись, спитала якась баба.

— І я так міркував. Та де ж вона взяла отруту? Я пішов до вашої знахарки, однак та божилася, що не робила зілля. І ще й сказала, що не знає в окрузі нікого, хто міг би таку отруту зробити. Повірив я Федотисі вашій.

Люди про всяк випадок відійшли від Федотихи, котра стояла у своїй звичній хустці, з-під якої було видно лише її чорні татарські очі, що блищали у вогнях смолоскипів.

— Хто ж міг приготувати отруту, яка вбила Калиновського та його слугу? Не знаєте, ні? І я не знав, то ж просто шукав усіх, хто міг знати про Калиновського й Марусю. З Жигадла я витрусив усе, що міг, повірте мені, і той зрештою згадав про чоловіка з Болотківець, який і познайомив Марусю і шляхтича. Купець сказав, що той приїхав недавно звідкись із Заходу. Тож я шукав такого. Знаєте когось?

— Не один такий є… — проказав хтось поруч. — Власюки, Лещуки он з Дубна приїхали. Он стоять…

— Так, так. Але ж купець сказав, що приїхав цей хтось іздалеку… Аж із Каменя-Каширського, на Поліссі. А коли я був в Острозі, то виявилося, що про те містечко все знає острозький рабин Торович, у якого брат у тамтешньому кагальному суді. Пішов я до рабина…

Голота зробив паузу, натовп напружено мовчав, сотні очей дивилися на Голоту.

— І знаєте, яку історію мені розповів рабин, який, крім того, що його всі бояться, бо кажуть, що він чарівник, ще й добру пам’ять має? Згадав про гучний процес трирічної давнини у суді Каменя-Каширського, коли судили чоловіка на ім’я Арсен Федан і його стару матір, що трави добре знає. То були такі звірі, що отруїли свого родича, його дружину та їхніх малих дітей. І все через спадок. Кінця суду син із матір’ю не дочекалися й утекли, за чутками, аж у Чехію. Так мені розповів старий рабин. Більше того — навіть