Читати книгу - "Нечиста кров, Сергій Каріук"

— Голото, собача ти кров!!! — почулося здаля.

Голота повернувся до того, хто промовив ці слова, та за ким він ганявся увесь цей час, і театрально вклонився.

— Сокирчуками!

Люди ойкнули й подивилися на Сокирчука, який після того, як крикнув, стояв із кам’яним лицем поруч зі своєю матір’ю, що закрила очі важкими, як у черепахи, повіками, склавши руки на животі.

— Оце, Сокирчуку, тебе й на суді в Камені-Каширському підвело, чи не так? — спокійно заговорив Голота до Сокирчука, що стояв, кривлячись. — Витримки не вистачило? Торович казав, що й тоді, коли труїв своїх родичів, ти все дуже гарно спланував. Але щойно почався суд, не витримав — утік. І тут також не вистачило духу, видав себе сам. Бо ніяких паперів з Камінь-Каширського суду у Торовича й близько не було. Узяв я у нього жмут якихось старих розписок, а ти стежив за мною в Острозі, помітив ті папери й занервував, чи не так? Занервував і навіть убити мене хотів, коли я до Болотківців повертався. До речі, де твій друзяка Кос, то не його я вцілив під Острогом, га? — зіскочив Голота зі сцени і пішов до Сокирчука. — У спритності тобі, Сокирчуку, не відмовиш. Замислив одним пострілом двох зайців убити? Позбавитися Калиновського, який якось довідався, хто ти є, і стати війтом, підставивши під сокиру ката Краваржа?

Голота знову повернувся до натовпу. Він давно вже не відчував такого піднесення, як зараз. Очі його горіли, і він жваво продовжив, розмахуючи руками.

— Отак, людоньки. Почав він убивати, бо Калиновський якось дізнався про те, що Сокирчук — то отруйник з Каміня-Каширського! А коли Маруся пожалілася на Калиновського, який її кинув і хотіла повернути коханця приворотом, то Сокирчук зрозумів, як треба діяти. Сокирчукова мати дала дівчині замість привороту отруту, і лише дивом кухоль, який мала випити Маруся, вихлебтав слуга. Калиновський і Міхал померли, налякана шинкарка втекла, а тоді наклала на себе руки, бо ж убила коханого. А ви, нарід, збуджені цими смертями, вирішили, що то прийшла моровиця, яку принесли упирі, і почали полювати на всіх, кого бачили. Спочатку на вогні мали спалити мене, та підвернувся Котович. А Сокирчук, якому треба було показати Краваржа перед князем недоумком, що баламутить усю округу, підбурив людей напасти ще й на нещасного Фельчинського. Він знав, що війт винен грошей шляхтичу, тож передбачав, що тепер усі точно думатимуть на Краваржа…

Сокирчук стояв, скрививши губи в посмішці, і Голота побачив, що той більше не нагадує лиса, скоріше щура, загнаного в пастку. За помахом руки князя підійшли гайдуки. Здорові хлопці лише встигли простягти руки до отруйника, як Сокирчук із тією ж хижою застиглою посмішкою витяг з рукава кунтуша ножа й усадив його в груди одному й полоснув по горлянці другого. Запала тиша, а тоді хтось заверещав, і люди почали розбігатися хто куди, натикаючись одне на одного й лементуючи не своїми голосами. Сокирчук так само незворушно струсив краплі крові з ножа й провів ним перед собою, наче запрошуючи на гостину. З диким гарчанням, відкидаючи людей зі свого шляху, на душогуба посунув Краварж. Спочатку війт ледве переступав ногами, наче на них були гирі, та з кожним кроком пришвидшувався, і за кілька секунд на Сокирчука вже мчало здоровенне кудлате ядро. На шляху війта стала стара Сокирчукова-отруйниця, та він збив її з дороги одним ударом, жінка, відлетівши на сажень, угатилася головою об сцену, упала й уже не ворушилася. Тоді війт налетів на Сокирчука й притис його своїм багатопудовим тілом, не звертаючи уваги на удари ножа, яким помічник гатив по спині та плечах Краваржа. З очманілими від люті очима велетень зімкнув руки на шиї злодія. Боролися вони лише кілька секунд, потім почувся жахливий тріск, і рука з ножем безсило впала на землю. Краварж так і залишився лежати на Сокирчукові, під обома повільно розпливалася калюжа крові.

На спустошеному лузі, з якого втекли всі, крім князя, його гайдуків та гостей, смолоскипами грався вітер. Він уже загасив добру половину вогнів. Не було чутно жодного слова. Яблоновський, що сидів у своєму кріслі з незмінним келихом вина у руці й дивився перед собою з дивним виразом на обличчі, повільно повернувся до Голоти, який завмерши, втупився на мертві тіла.

— Богуславе, а ти таки вмієш влаштувати виставу… Куди там тому Мольєру…

Князь повільно встав, вклонився своїм гостям та коханці й нервово посміхнувся:

— Панове, Ельжбето. Я обіцяв вам видовище, якого ви ще не бачили, чи дотримав я слова?

Відповіддю йому були рідкі аплодисменти ошелешених гостей. Князь нахилив голову й жестом указав на автора інтермедії, що стояв з білим, як з борошна, обличчям і, не відриваючи погляду, дивився на червону від крові траву.

Розділ 12

Який повен кохання, пристрасті й ще кількох уже не таких приємних почуттів

— Пиво обережніше наливай! Ти що, не бачиш, кухоль з богемського скла, сам князь мені подарував! Тільки не по вінця, хлопче! Отак. Тепер туди чарку сливовиці, а тоді півчарки отієї малинової наливки й отієї суничної. І ще меду додай. Так, обережно, бісової віри, ти шинкар чи ложкар якийсь?! Давай сюди. Так, де це я дів соломинку?

Голота попорпався в кишенях, та соломинки не знайшов. Натомість витяг складений клапоть грубого паперу, здивовано подивився на нього, а тоді вилаявся. Записка, а це була таки записка, складена вдвоє, уже самим своїм виглядом нічого гарного не обіцяла. «Хіба що зруйнувати те єдине, що завжди виходило в мене найкраще», — подумав він, бо тільки-но прийшов до шинку з серйозним наміром упитися по самі вуха й уже був за мить до цього. Та через цей папірець, що хіба сам сатана знає, як опинився в його шароварах, від плану залишилися руїни, як від Лісабону після землетрусу 1755 року. «Навіть гірше, бо Лісабон, коли я там був, за десять років хоч відбудували, а от мої надії напитися й забути сьогоднішній вечір розвіяні, як порох». Голота зітхнув,