Читати книгу - "Книга кладовища"

Вона доїхала до площі, кінь зупинився, і вершниця легко зісковзнула та повернулася до них, мертвих і живих, обличчям.

І присіла в реверансі.

А за тим усі вони, як один, присіли в реверансі чи вклонилися у відповідь, і танець почався знов.

«Ось і Дама з Сірим йде,

До макабру нас веде»,

проспівала Ліза Гемпсток, перш ніж танець закружляв її геть від Овенса. Вони притоптували у ритм, і крокували, і крутилися, і підстрибували, а дама танцювала з ними, завзято крокуючи, кружляючи і підстрибуючи. Навіть білий кінь хитав головою і переступав з ноги на ногу в такт музиці.

Мелодія прискорювалася, а разом із нею і танцюристи. Хлопцю вже забивало дух, але він навіть думки не припускав, щоб зупинитися в макабрі, танці живих і мертвих, танці зі Смертю. Ніх усміхався, і решта теж усміхалася.

Як Ніх кружляв і притоптував, танцюючи в міському сквері, то раз у раз помічав серед танцюристів даму в сірій сукні.

«Усі, — думав він, — усі танцюють!» Але щойно ця думка промайнула, він зрозумів, що помилився. У тіні старої ратуші стояв чоловік, з ніг до голови вбраний у чорне. Він не танцював, а лише дивився на них.

Ніх замислився, що ж то за вираз на Сайласовому обличчі: чи то прагнення, чи то сум, а чи ще щось, — але сказати напевно було неможливо.

Сподіваючись, що опікун долучиться до танцю, до їхньої веселої забави, він гукнув:

— Сайласе!

Але той почув, відступив глибше у тінь і зник.

— Останній танець! — виголосив хтось, і музика змінилася на щось урочисте, неквапливе й завершальне.

Кожен танцюрист обрав собі пару, мертві запросили живих — і навпаки. Ніх простягнув руку і зрозумів, що дивиться в сірі очі дами в сукні-павутинні та тримає її долоню.

Вона усміхнулася йому і сказала:

— Привіт, Ніх.

— Здрастуйте, — відповів хлопчик. — А я не знаю, як вас звати.

— Імена насправді не надто важать, — мовила вона.

— Мені подобається ваш кінь. Такий великий! Я навіть не уявляв, що бувають такі коні.

— Він такий сумирний, що може везти на своїй широкій спині наймогутнішого з вас, і такий сильний, щоб і найменшого провезти.

— А мене він покатає?

— Колись, — відповіла вона, і її павутинні подоли замерехтіли. — Колись покатає. Він покатає усіх.

— Обіцяєте?

— Обіцяю.

І на цьому танець добіг кінця. Ніх низько уклонився своїй партнерці й тоді, лише тоді відчув, як утомився, наче танцював кілька годин без передиху.

Все тіло йому боліло й відмовлялося рухатися. Навіть дихати було важко.

Звідкілясь долинув годинниковий бій; Ніх порахував удари. Дванадцять. Незрозуміло, чи вони протанцювали півдоби, добу, чи взагалі час у танцях зупинився.

Ніх виструнчився і роздивився навколо. Мертві зникли, а разом з ними — Дама на Сірому. Лишилися тільки живі, та й ті стали розходитися по домівках, полишаючи площу сонно, силувано, наче випірнувши з глибокого сну, наче йшли уявно, а не направду.

Площу вкривав килим з крихітних білих квітів. Як після весілля.

Наступного пообіддя Ніх прокинувся у могилі Овенсів із відчуттям причетності до величезної таємниці, наче брав участь у чомусь надзвичайно важливому, і йому аж язик свербів поговорити про це.

І коли пані Овенс піднялася, він почав:

— Яка ж дивовижна була ніч!

— Невже? — відказала мати.

— Ми танцювали, — вів далі Ніх. — Усі ми. Там, у Старому місті.

— Хіба? — хмикнула пані Овенс. — Танцювали? Ти ж знаєш, що тобі не можна виходити в місто.

Ніх знав, що з мамою в такому настрої розмов краще не вести. Він вислизнув із могили у сутінки, що густішали щомиті.

Хлопчик піднявся пагорбом до чорного обеліска й надгробка Джосаї Вортінґтона, де з природного амфітеатру було видно Старе місто й вогні сучасних кварталів, які його оточували.

Поруч стояв Джосая Вортінґтон.

— Ви ж почали танець. У парі з мером. Ви танцювали з нею.

Баронет лише глянув на хлопця і нічого не відповів.

— Ви танцювали, — повторив Ніх.

— Живі та мертві не мають спільних справ, юначе. Ми більш не є частиною їхнього світу, а вони не мають стосунку до нашого. І якщо ми й танцюємо разом Данс-макабр, танець смерті, то не говоримо про це, і, безумовно, не говоримо про це з живими, — мовив Джосая Вортінґтон.

— Але ж я один з вас.

— Ні, юначе, ще ні. Ти поки що не мертвий.

І тоді Ніх зрозумів, чому він танцював на боці живих, а не з тими, хто спустився пагорбом, і сказав лише:

— Здається, я зрозумів.

І він помчав, помчав униз, десятирічний хлопчик вшкварив так хутко, що майже перечепився об надгробок Діґбі Пула (1758–1860 рр. «І там, де я, будеш і ти»), лише зусиллям волі утримався на ногах і побіг до старої каплиці, нажаханий тим, що може розминутися з Сайласом, що поки він дістанеться туди, опікун уже піде.

Ніх сів на лавку.

Поруч щось заворушилося — хоча й абсолютно нечутно, — і Сайлас промовив:

— Добривечір, Ніх.

— Ти ж був там учора, — сказав хлопчик. — Навіть не кажи, що не був, бо я знаю, що це неправда.

— Був.

— Я танцював із нею. З дамою на білому коні.

— Невже?

— Ти сам бачив! Ти бачив! Живих і мертвих! Ми танцювали. Чому ніхто про це не говорить?

— Тому що існують містерії. Тому що є речі, про які людям заборонено розмовляти. Тому що дечого вони не пам'ятають.

— Але ж ти говориш. Ми зараз розмовляємо про макабр.

— Я його не танцював, — зауважив Сайлас.

— Але ти його бачив.

— Я не знаю, що я бачив, — мовив Сайлас.

— Сайласе, я танцював із нею! — вигукнув Ніх.

У цю мить на обличчі Сайласа промайнуло щось таке, що Ніх злякався, наче мале дитя, яке розбурхало сплячого тигра.

Але Сайлас сказав лише:

— Розмову закінчено.

Може, Ніх і сказав би щось іще — йому кортіло поговорити про безліч речей, хай як нерозумно було б про них говорити, — але щось відвернуло його увагу. Легкий шурхіт, тихий і м'який, і щось холодне та пухнасте торкнулося його обличчя.

Утретє в його житті.

— Дивися, Сайласе, сніг! — вигукнув Ніх, і радість заполонила його, витісняючи всі інші думки й почуття. — Це справжній сніг!

Інтерлюдія

Збори

Невелика табличка