Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк"

Єва

 Андрій поїхав, а я носилася по квартирі, як муха в банці. Все, я офіційно не розумію, що тут відбувається. Я була впевнена, що в квартирі Олега бачила Ганну. І це ще пів біди, бо вона – його сестра. Але ось халепа: Ганна мертва. МЕРТВА! Як так може бути? 

А якщо вона вбила Сергія і підставила мене (а ми саме так думали), то хто тоді вбив її? А головне – чому мене втягнули у цей цирк із трупами? Хто вона взагалі така, ця Ліза-Ганна-Вічний-Фінал-Шоу “Хто хоче стати мерцем”?

Я напружила мозок (що було ризикованим заходом, бо він і так працював на межі), намагаючись згадати все, що дізналася останніми днями. І ось воно – ім’я “Віра”! Її прізвище здалося мені знайомим ще тоді. Здається, я чула його від батьків… Але якщо запитаю в них, отримаю не відповіді, а марафон з лекцій про відповідальність, моральні принципи та вибір чоловіків.

Я саме почала думати, чому жоден із родичів досі не подзвонив мені з черговою партією докорів, як телефон завібрував.

«Мама».

Ну блін. Ну хто мене за язик тягнув думати про родичів? Що, тепер думки матеріалізуються швидше, ніж я встигаю запанікувати?

Робити нічого – довелося відповісти.

– Так, матусю! – заспівала я голосом, у якому змішалося все: відчай, нервове виснаження і легка надія, що зараз впаде метеорит і все це припиниться.

– Привіт, люба! – мама перейшла у режим турбонадривної турботи. – Ти як? Я тільки що дізналася! Чому ти нам не зателефонувала? Що сталося? Що каже поліція?!

Потік запитань перетворився на лавину, що неслася на мене зі швидкістю світла.

– Мамо! – відчайдушно спробувала я встромити слово. – Все нормально. Поліція нічого не каже. Ну, принаймні, мені. Можливо, Костя щось знає. Краще у нього запитай.

– Я і запитаю! – гримнула вона. – Невже ці йолопи справді вважають, що це зробила ти?! Я повернуся і рознесу їхню контору до фундаменту! Це що взагалі за маячня? Як ти там опинилася?! Ще й разом із ним?!

– Я подрузі допомагала оцінити будинок…

– Подрузі?! – тепер її голос міг пробити глухого. – Ти при своєму розумі? Яка ще подруга?! Вона ж коханка твого чоловіка! Єво, та що з тобою коїться?!

О, класика жанру. Мене щойно звинуватили в соціальній безвідповідальності, моральній деградації і, здається, трохи в зміні клімату.

– Все! Мені це набридло! Я дзвоню дідусю, і ти їдеш до нього, доки ми не повернемося зі Штатів!

– Мамо, не треба. Я не поїду.

– Ще й як поїдеш!

– Мамо, ти взагалі пам’ятаєш, що я вже давно повнолітня? – я героїчно намагалася зберігати спокій, але всередині в мене вже палав маленький вулкан. – Я можу сама розібратися зі своїм життям. Не хочу сваритися, але ти вже переходиш кордони!

Це було щось новеньке. Я ніколи раніше не говорила з мамою таким тоном, але стрес останніх днів робив свою справу – моя нервова система дала тріщину, і тепер все валилося, як картковий будинок.

– Як ти можеш так говорити?! – в маминому голосі вже зазвучали сльози. О, ось і воно. Трюк, знайомий ще з дитинства. Спочатку вона йде в атаку, а якщо ти тримаєш оборону, вона перемикається на “засмучену матір, яка просто хвилюється за свою дитину”.

– Ти моя донька, я переживаю за тебе! Я просто хочу, щоб ти ділилася зі мною всім, що відбувається!

Ця фраза змусила мене нервово розсміятися. О, звичайно! Ділитися з мамою своїми справами – це те саме, що написати “КОНФІДЕНЦІЙНО” на листку, а потім роздрукувати його тиражем у мільйон екземплярів.

– Не хвилюйся, все під контролем. Поліція розбереться. До речі, як там тато? – я спробувала різко змінити тему.

– На зустрічі зараз. Я йому ще не говорила. У нас такий завал, що він навіть телефон не бере. Не хочу його поки що турбувати. Але ти ж розумієш, що сказати доведеться?

О, це точно. Мій тато не був емоційною людиною, але щойно він дізнається, що його донька вляпалася в детективний сюжет, де замішані трупи і колишні чоловіки з коханками – у нас з’явиться ще одна проблема.

– Зможеш якось заспокоїти його? – запитала я з надією.

– Спробую, але серйозної розмови тобі не уникнути. Ми повернемося за тиждень, якщо нічого не трапиться. До того часу, я тебе благаю, не влізь нікуди!

Я закотила очі. Так, звичайно. Просто сяду вдома і чекатиму, поки ця історія сама собою розплутається.

– Що там з тілом Сергія?

Я завмерла.

– Не знаю.

І тут мене накрила хвиля ніяковості. Я навіть не замислювалася про це. Чудово. Колись я була нормальною людиною, у якої були почуття, совість і хоча б базові навички емпатії. А тепер? Тепер я така: “Труп? Хм, цікаво, що там на обід?”

– Як це – не знаєш?! – мама вже переходила у режим екстреного реагування. – Він же був твоїм чоловіком! Колишнім, так, але ти навіть не знаєш, що з ним?

– Ну… його тіло забере його мати. Хоча я можу поїхати дізнатись...

– Його мати?! Та мегера?!

О, так. Якщо б в олімпійські ігри додали номінацію “створення драми з повітря”, то свекруха точно брала б золото кожні чотири роки.

– Та вона ж усіх собак на тебе спустить! Ні, тобі туди не можна. Я все дізнаюся і відправлю від нашої родини допомогу.

– Мамо, не треба. Я розберуся.

Вона мене навіть не чула. Я зітхнула і подумки махнула рукою.

– Добре, не будемо про це. У мене питання. Ти пам’ятаєш Мартинова?

– Льва Степановича? Звісно. Хороший був чоловік. А чого питаєш?

– А його останню дружину Віру знаєш?

Мама замислилася на секунду, а потім її голос ожив.

– Бачила кілька разів. Та і ти теж її знаєш! Пригадай відкриття студії Ілони – вона там була. Блондинка в блакитній сукні. Ми ще тоді ламали голову, хто це така.

Я ляснула себе по лобі.

– Точно! Як я могла забути?!

Ця Віра того вечора влаштувала таке шоу, що його ще довго згадували. Вона перебрала і почала танцювати на столах, ледь не розбивши пляшки з шампанським. Ми всі дивилися на неї і думали: “Хто ця жінка, і чи вона усвідомлює, що в сукні такого фасону танці на підвищенні – це погана ідея?”