Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

– Як звуть собаку?

Аларіон повернувся до неї, помітивши лише ледь видимий силует.

– Ніяк, – відповів, приглушеним від напруги голосом. – Просто пес.

– Чому не дали йому імені?

– Немає настрою для ніжностей, – відрубав, як здавалося йому самому, трохи грубо.

– А можна я назву? 

Аларіон на мить застиг. 

Вона підступила ближче до ґрат, і в напівтемряві підвалу її обличчя здавалося майже примарним, підсвіченим тьмяним відблиском далеких факелів. Світле, майже прозоре волосся спадало на плечі, і він міг розгледіти лише обриси – проте цього було достатньо, щоб його серце стислося.

Її очі, великі й ясні, нагадували йому далекі озера під першим льодом. У цьому погляді було щось розчулююче, наче втома, що вкоренилася на самому дні її душі, але водночас і щось невимовно чисте. 

Дівчина дивилася на нього без злості, лише з якоюсь беззахисністю, яка викликала в нього ледь помітний біль. 

Така гарна та невинна…

– Так, будь ласка, – кивнув.

– Хлопчик?

– Так.

– Бруно, – дівчина легенько всміхнулася.

– Щось… французьке? 

Та не відповіла, підійшла трошки ближче, дивлячись на цуцика. 

Аларіон мовчки підняв торбину з їжею і простягнув її крізь ґрати. Дівчина простягнула руку, злегка торкаючись його пальців, коли торбина перейшла з його рук у її. Їхні погляди зійшлися на мить, і він відчув щось дике, ледь відчутний теплий імпульс, який змусив пальці мимоволі стиснутися, ніби намагаючись втримати її руку ще хоч на мить.

В її очах – світлих, злегка здивованих – він побачив не лише тінь смутку, але і щось інше, не зовсім зрозуміле, щось таке, чого вже давно не зустрічав у цьому будинку: крихту довіри, яка здавалася забороненою.

Дівчина легенько нахилилася до ґрат, натякаючи, щоб чоловік наблизився. 

І він довірливо притулився, дозволивши їй прошепотіти йому на вухо:

– Допоможи нам. Ти ж не такий, як усі вони.

Він відсахнувся.

Не міг відвести погляду, і на коротку мить відчув, як стихають всі інші звуки та тіні навколо. Її тихий голос пробрав до самих кісток.

І Аларіон мовчить – мовчки дивиться на дівчину, адже добре знає: якщо відпустить їх усіх, то нікому буде рятувати батька; доки Артур живий – цілительки тут. Найманці захопили дім і встановили свої правила, вони не підуть шукати інших цілительок, і навіть викрадення цих дівчат – це дещо гра, яку Аларіон не міг обіграти. Полонений разом з ними – з цими дівчатами, у власному ж домі. 

Чоловік простягає руку, хапає долоню дівчини в свою. Розгублений і схвильований, не знає, що сказати, тому просто бере її за руку, міцно стискаючи.