Читати книгу - "Остання любов Асури Махараджа"

Але одного разу я натрапив на декого справді незвичайного. Тоді я ще не знав, що розмова, підслухана випадково, може змінити ціле моє життя, в результаті чого я стану проповідником. Агент Маріуш Збішек — це ім’я тобі про щось говорить?

— Ні, сваміджі… тобто, пасторе О’Ніл. Уперше чую.

— О, свого часу це була одна з найгучніших шпигунських справ Америки! Агент Маріуш Збішек, поляк за походженням, жив під прикриттям на Емілі-стріт, тридцять вісім, під іменем Тед Качинський. Щоб ти розумів, ми тоді жили на Емілі-стріт, тридцять шість, і містер Качинський був нашим сусідою. Він вдавав, що займається взуттям — ходив від будинку до будинку, як ходили тоді комівояжери, і пропонував кожному свою скриню з набором взуття на будь-який смак. Це було хороше прикриття — він міг вільно пересуватися країною і входити у будь-які двері, не викликаючи підозри у сусідів. Мало хто знав, що у його скрині, під першим дном, є прихований простір, в якому агент Збішек мав пістолет, невеличкий прилад для запису розмов і передавальний пристрій, через який міг скоординуватися зі своїм центром у Денвері. Хто би сподівався, що в Денвері засядуть комуняки? Це було велетенське гніздо комуністів! Десятки, сотні агентів КДБ по цілій Америці! Агент Качинський був одним із таємних вербувальників цього комуністичного мурашника. Він ходив по будинках і заводив розмови: «Чи ви б не хотіли приміряти ці черевики? А може, ці сандалі?» Він шукав, кого можна було б долучити до їхньої таємної мережі. Я про це нічого не знав — уже потім мені розповіли про це агенти з ФБР. Тоді я просто час від часу чув, як пан Качинський дзвонить місіс Степлтон і запитує, чи ще не зносилася її пара польських черевиків «Роза Люксембург». Так вони називали свою зв’язкову у Феніксі — якщо місіс Степлтон відповідала, що пара уже зносилася, агент Качинський виїжджав до неї і передавав їй таємні депеші з центру.

Я був простим хлопцем тоді, знаєш, слухав Літтл Річарда, думав про дівчат, я й гадки не мав, що прямо перед моїм носом розповзається мережа таємної агентури. Просто одного чудового дня я прислухався до їх розмови і почув таке: «Місіс Степлтон, — сказав містер Качинський. — Я отримав нову партію черевичків із Югославії». «Із Югославії? — перепитала місіс Степлтон. — Парадне чи на щодень? Із гострими носиками чи круглі кінці?». «Парадне взуття, дуже добре парадне взуття, — відповідав їй містер Качинський. — Але носики круглі. Всі до одного». Щось насторожило мене в цій розмові, можливо, тому, що місіс Степлтон якось раптово, стривожено і надовго замовкла. «Ви ще тут, місіс Степлтон?» — перепитав містер Качинський. «Так, — озвалась вона. — Я… я…». «Мені заїхати до вас, місіс Степлтон? Ви приміряєте парадне взуття з Югославії з круглими носиками?». «Так, — сказала місіс Степлтон приречено, і я відчув, що вона у відчаї. — Так, приїжджайте. Привозьте все взуття, яке у вас є, — сказала вона. — Я вдома до шостої».

Я задумався, чому новина про югославське взуття з тупими носами викликала таке запаморочення у місіс Степлтон. Через якийсь час місіс Степлтон подзвонила своїй колезі по роботі, вона працювала вихователькою в яслах, і стривоженим голосом сказала, що прихворіла і просить замінити її. Я здивувався ще дужче — хіба може людина бути настільки захоплена взуттям, аби заради цього відмовлятися від робочого дня? Врешті, третій дзвінок, який зробила місіс Степлтон, остаточно переконав мене, що тут діло нечисте. «Стью, — подзвонила вона до свого чоловіка, — любий, я щойно отримала дзвінок від своєї сестри з Огайо. Вона почувається дуже кепсько, їй доведеться лягти у лікарню. Вона просить, щоб я приїхала на кілька днів до неї, посиділа з дітьми». Містер Степлтон, звичайно, не був проти, але ж справа була у тому, що то була чистої води брехня! Я вирішив не гратися в героя, і пішов у місцеве відділення поліції, розказав їм усе, що почув. Знаєш, я перестав довіряти телефонам — я подумав, а що, коли і мене буде слухати хтось уважний на тамтому кінці сполучення? Що, коли за мною розпочнуть полювання? Але полювання розпочали не за мною, а за Тедом Качинським.

Тед Качинський був нашим сусідою. Його дім був праворуч від нашого дому. Я й гадки не мав, що прямо біля мене живе людина, котра виношує щось лихе проти Америки. Я знав його — він був хорошим чоловіком, завжди добре вбраний, добре поголений, такий підтягнутий, в елегантних окулярах. Коли він ішов по вулиці, було приємно подивитися на нього — він не йшов, він, здається летів чи підстрибував, вітаючись із кожним мешканцем нашого кварталу. Хто не знав містера Качинського? «Невже містер Качинський, наш містер Качинський, — думав я, — може виявитись агентом імперії зла? Невже він один із тих знавіснілих на цілий світ росіян, котрі прагнуть підірвати нашу планету атомною бомбою?» Мені не вкладалося в голові, як такий приємний чоловік може служити злу. І все ж, з’ясувалося, може. У поліції мене попросили розказати все, що я почув по телефону, агентові ФБР, пам’ятаю, його звали агент Рік Слоуп. Агент Слоуп був високим, плечистим чоловіком зі сріблястим волоссям і холодним твердим поглядом. Ми сіли з ним у окремій кімнаті, він замкнув двері на ключ, закрив жалюзі на вікнах в офіс і попросив мене розповісти все, що я знаю про містера Качинського. Він сказав мені, що з цього моменту я переходжу під прямий захист агентства з федеральної безпеки, що моє життя у надійних руках і я можу не боятися розповісти всю правду. Правду кажучи, що я міг розповісти тоді? Що містер Качинський — це той приємний, добре поголений поляк із широкою усмішкою на обличчі? Що містер Качинський кожного разу, коли бачив мене, вітався зі мною: «Привіт, малий»? «Як довго ви знаєте містера Качинського?» — спитав мене агент Слоуп. — Уже десять років, — відповів я, відчуваючи, як щораз менше мені подобалося те,