Читати книгу - "Знак янгола, Надія Містицька"

– О, Артем, проходь, — сказавши це, Катя пішла всередину квартири. Квартира була невелика, двокімнатна. Невеликий коридор, в кінці якого стояла невелика шафа, в якій знаходився верхній одяг та взуття. Збоку було розташоване невелике дзеркало, яке кріпилося прямо до шафи, і кілька полиць, на яких лежали: гребінець, помада, ключі від будинку. Хлопець роззувся й пройшовши до вітальні, сів на диван.

– Ти як?

– Нормально. Зараз трохи краще, але все одно нудить, — вона сиділа в кріслі відкинувши голову на спинку, тримаючись за живіт. Артем протягнув їй апельсин, решту – що були в пакеті поклав біля себе на дивані, Катя ліниво потягнулась за фруктом й байдужим поглядом дивлячись на апельсин покрутила його в лівій руці.

—Мене зараз знову знудить, - здавлено сказала вона, скривившись дівчина поклала його на журнальний столик, що стояв з лівого боку від неї кремового кольору в тон дивану та крісла. Сама кімната теж була у світлих тонах, лише шафа-купе виділялась із усіх меблів, що були в кімнаті своїм кольором, вона єдина була кольору лісового горіха.

—Він завжди так поводився чи є якась причина такої поведінки? – уважно дивився на дівчину Артем.

—Ні, не завжди, - невпевнено піджала губи Катя.

—Можу дізнатись причину? Чи краще не треба, не кажи. Це мене не стосується. Якщо я можу тобі чимось допомогти – скажи, - він знервовано крутив каблучку на лівій руці сріблястого кольору, що слугувала подарунком від лідера гурту в знак їхньої багато річної дружби. Такі каблучки отримала й інші учасники. Не всі хотіли робити татуювання, тому вирішили в такий спосіб увіковічити їхню дружбу.

—Так, тебе це не стосується. Ти правий. Я не повинна тобі нічого розповідати, ми декілька років не спілкувались, але… - дівчина скривилась від неприємних відчуттів в шлунку. – Та мені хочеться хоч з кимось поговорити про це.

—Дихай глибоко, можливо так стане краще?

—Ні, це не допоможе.

—Тобі почистити апельсин? Ти казала, що хочеш чогось кислого, - запропонував він, намагаючись хоч якось розрядити атмосферу в кімнаті.

—Потім, - вона важко вдихнула повітря, на мить затримала повітря й різко видихнула. – Це не його дитина. Я не одразу впізнала його. Тоді емоції були дуже сильними. Мозок напевно просто заблокував той образ, та з часом, коли я дізналась, що вагітна – я згадала ту людину.

—Я шокований таким відкриттям. Щоб хто не говорив, та я б ніколи не повірив в те, що будучи в стосунках з хлопцем ти будеш крутити роман з іншим. Ніколи в це не повірю, - хлопець відкинувся на м’яку спинку дивану поклавши руки на коліна, опустивши голову, намагаючись збагнути, що ж могло спонукати її до такого вчинку. Це не могло бути правдою.

—А він повірив в те, що в мене є роман з іншим. Хоча, гадаю, це був лише привід для того, аби просто піти, - з болем в голосі говорила вона не відриваючи пильний погляд від Артема. Той здивовано глянув на неї.

—Та бути такого не може, - хлопець знервовано поклав руку на потилицю й злегка її стиснув, залишивши її в такому положенні він нахилився вперед, опустивши голову до низу.

—Може. Коли я розповіла йому про те, що я вагітна – ми дуже сильно посварились з ним. Сказав, що він не може мати дітей, тому ця дитина точно не  його. Та гадаю, він може мати дітей, а сказав так, бо не хоче мати нічого спільного зі мною, - знизала вона плечима, на очі знову навертались сльози.

—Хто батько? Він знає, що ти…

—Ні, гадаю ні. Ми після того випадку більше не бачились і контактів його в мене немає, - вона винувато опустила погляд, а по щоці потекла прозора сльоза. Артем підвівся з дивану й підійшов до крісла, присів біля ніг дівчини, ніжно взяв в свої руки праву руки Каті, яка ще дужче почала плакати. Він підвівся й нахилившись до неї, обійняв за плечі, а потім сів на підлокітник крісла по праву руку від неї.

—Тихше, заспокойся. Усе буде добре. Ми щось вигадаємо, - заспокійливо він гладив її по спині.

—Вигадаємо? – вона різко підняла голову, Артему на мить здалося, що його серце від такого погляду, розірветься на шматки. Йому було дуже шкода дівчини. – Що тут можна вигадати?!

—Заспокойся. Почнемо з простого: ти хочеш залишити цю дитину? – він притулив її голову до своїх грудей, намагаючись заспокоїти Катю.

– Я запізно дізналась про вагітність й зараз вже пізно робити аборт. Та й я довго думала й вирішила залишити цю дитину. Якби там не було, та дитина не винна ні в чому. Вона не винна в тому, що в неї такий батько, - тихо схлипувала Катя, міцніше притискаючись до Артема.

—Гаразд, давай ти зараз береш деякі свої речі й поїдемо до мене. Я залишив свого друга вдома, коли не побачить мене вранці вдома, може запанікувати й подзвонить менеджеру, тоді в мене можуть бути проблеми, - відсунувшись від неї він з цікавістю зазирнув в блакитні очі.

—Добре, я зараз повернуся, - Катя поспіхом витерла сльози на щоках й поспішила підвестись з крісла, направляючись в свою кімнату.

Через декілька хвилин дівчина вийшла з кімнати й побачила як Артем сидів на підлокітнику крісла дивлячись у вікно, що стояло позаду. Він навіть не почув, як вона зайшла у вітальню.

—Я зібрала тут дещо, - тихо промовила Катя чим налякала хлопця, його  думки зараз були не тут, він задумався над ситуацією, що сталася з дівчиною і не знав як діяти далі. Чи запропонувати їй свою допомогу чи краще її просто залишити в спокої? Артем від несподіванки смикнувся й перелякано глянув на Катю.