Читати книгу - "Там, де закінчуються маски , MiraLissa"

— Ти хочеш сказати, що ми йдемо в одне з найнебезпечніших місць — і нас озброїли ось цим? — Катрін тримала в руках маленьку фляжку з написом «екстракт срібної м’яти». — Це що, щоб ми добре пахли на полі бою?

— Це проти темних виявлень, — сухо пояснила Роуз. — І, між іншим, краще пахнути м’ятою, ніж горіти.

— А я думав, то чай, — втрутився Олег. — Хотів уже зробити ковток…

Крістал не втрималась — усміхнулась. Цей момент був дивно затишним. Попри загрозу. Попри напругу. Всі готувалися — але по-своєму.

Макс підійшов ближче і поклав перед нею маленьку коробочку.

— Це для тебе. Амулет фокусування. Він допоможе, якщо твоя… сила, знову почне грати в темні ігри.

— Це натяк? — прищурилась вона.

— Це профілактика, — відповів Макс, хоча в очах блиснула усмішка.

Влад з’явився безшумно, як завжди, й окинув усіх поглядом.

— Час вичерпано. Хто не зібрався — імпровізує на місці. Хто зібрався — готуйтеся до телепортації. Вихід за п’ять хвилин.

— Ну, веселенька буде прогулянка, — пробурмотіла Катрін, чіпляючи на пояс свій кинджал.

Крістал ще раз перевірила все — і зловила погляд Макса.

— Ти впораєшся, — тихо сказав він.

Я вже впоралась, коли дійшла до цього етапу, — подумала вона. А тепер — залишалось тільки йти далі.

Перехід

Коли настав час, усі вишикувались у півколо. Влад стояв у центрі, тримаючи в руках кристал телепортації — древній, трохи затертий, але потужний. Він підняв його над головою, і навколо почало тьмяно мерехтіти повітря.

— Тримайтесь міцніше одне за одного. Перехід буде нестабільним, — попередив він. — І не забудьте: місце, куди ми йдемо, не любить зайвих гостей.

Останній погляд на знайомі стіни — і світ зрушив.

Стиск, як під водою. Шум у вухах. Відчуття, що тебе одночасно розтягує і стискає. В одну мить Крістал втратила відчуття простору, а в наступну — різко ступила на кам’яний ґрунт. Вітер ударив у лице. Повітря було вологим і важким.

Вони стояли на узліссі. Позаду — густий ліс із темними кронами, попереду — старовинна споруда, схожа на руїни храму. Вона випромінювала щось… неправильне. Холод, що проникав у саму душу.

— Ми на місці, — тихо сказав Влад. — Це одне з опечатаних Місць Сили. Колись тут проводили обряди очищення. Зараз — усе змінилося.

Крістал озирнулась. Друзі стояли поряд, вже в бойовій готовності. Макс спостерігав за горизонтом, ніби щось відчував.

— Вхід попереду, — показав Влад. — Але будьте обережні. І пам’ятайте: головна мета — знайти й повернути артефакт. Все інше — вторинне.

— А якщо нас зустрінуть? — запитала Катрін.

— Не «якщо», — поправив Макс. — Коли.

Вхід у руїни

Кам’яні сходи, наполовину засипані листям та землею, вели вниз — у темряву. Ліхтарі не горіли, магічне світло мерехтіло з перебоями. Крістал зробила перший крок, і луна від її руху пішла галереєю. Холод повітря став майже фізичним — він липнув до шкіри, проникав під одяг.

— Тут… щось змінилось, — прошепотала вона.

— Відчуваєш? — Макс ішов поряд. — Місце реагує на тебе.

— Це погано?

— Це… не байдуже. А значить — готуйся.

Катрін спіткнулась, і Влад зловив її за плече:

— Обережно. Тут дещо більше, ніж просто пил і час.

Підлога здавалася рівною, але Крістал ловила дивні імпульси — ніби магія лежала шарами, деякі з яких — мертві, інші ще жили й дихали. В одному з переходів їх зупинив Влад:

— Сюди не ступати. — Він показав на плиту, прикрашену малюнком. — Пастка.

— Магічна? — уточнив Макс.

— І дуже стара. Але досі працює. Можливо, навіть живиться енергією тих, хто спробував пройти раніше.

Крістал відчула, як її долоні спітніли. В голові закрутилась думка: Це не просто перевірка. Це випробування на виживання.

Коли вони дістались до широкого залу з потрісканими колонами, Влад зупинився.

— Тут буде перша розвідка. Група розділяється. Я йду з Катрін. Макс — з Крістал. Завдання: оглянути західний прохід. Але нічого не чіпати без сигналу.

Макс лише кивнув і рушив першим, а Крістал озирнулась. Їй здавалося, що тіні між колонами рухаються трохи… не так.

Західний прохід

Він здавався нескінченним. Кам’яні стіни вужчали, стеля опускалась нижче, а повітря ставало ще вологішим. Макс ішов уперед, обережно проводячи пальцями по стіні — ніби щось шукав.

— Тобі не здається, що… тут якось інакше? — запитала Крістал, ховаючи нервозність за спокійним тоном.

— Це ілюзія. Примітивна, але стара. Її важко розпізнати, якщо не знаєш, що саме шукати. — Макс зупинився, оглянув темну плиту в підлозі. — А ось це вже цікаво.

— Пастка?

— Або двері. Вона дихає. Буквально.

Крістал присіла поруч, простягнувши руку. Її пальці ледь торкнулися каменю — і все навколо здригнулося. Стіни ніби на мить розчинились, відкриваючи простір… або спогад?

Перед нею промайнуло видіння — щось палахкотіло, звук голосу, крик… і потім темрява.

— Ти це бачила? — Макс тримав її за лікоть, щоб не впала.

— Так. Це… було схоже на те, що я бачила уві сні.

Він мовчав довше, ніж потрібно.

— Ця штука реагує на твій дотик. Артефакт недалеко.

— Ти впевнений?

— Я впевнений, що щось або хтось нас вже відчув. Ми не самі тут, Крістал.

Вони обмінялися коротким поглядом — і рушили далі. Погаслі символи на стінах тепер тьмяно світились, мов дихали. Щось у повітрі змінилось — і запах магії став різким, тривожним.

Зал артефакта

Приміщення, в яке вони увійшли, було застиглим. Пил осідав у повітрі, як дим після старої битви. У самому центрі — під скляним куполом — лежала куля, що тьмяно пульсувала золотим світлом. Сльоза Фенікса.

Крістал зробила крок уперед — і в той самий момент світло навколо наче згустилось. Її серце стиснулося.

— Ти відчуваєш це?.. — прошепотіла вона.

— Так. Артефакт. Але щось не так… — Макс витягнув захисний амулет, і той тут же засвітився. — Він активований. Він спостерігає за нами.