Читати книгу - "Щастя , Настя Коваленко"

Лілія стояла перед знайомими дверима студії. Її серце билося швидше, ніж зазвичай. Останні два тижні вона провела наодинці з собою, в далекому будинку біля моря, і тепер поверталася до команди. В руках вона тримала блокнот — сторінки, списані новими рядками, народженими з тиші, болю й надії.

Вона глибоко вдихнула та обережно відчинила двері. Усередині вже тривала репетиція. Арсен грав на клавішах, Єгор щось обговорював із техніком, а решта займалася своїми справами. Але щойно вони побачили Лію, в студії запанувала тиша.

— Привіт, — тихо сказала вона, ніби боячись порушити цю напругу.

— Нарешті, — пробурмотів Арсен і швидко відвернувся.

— А ми вже думали, ти вирішила нас кинути, — несподівано різко сказала одна з учасниць команди, Саша. — Коли найважче — тебе просто нема. А тепер просто повертаєшся, наче нічого не сталося?

Лілія опустила очі. Вона була готова до цього, але все одно було боляче.

— Я… мені справді потрібно було побути наодинці. Щоб розібратися у собі, — її голос тремтів, — я не кидала вас. Просто не могла прийти, поки не зібрала себе докупи.

Єгор підійшов ближче, його погляд був м’яким.

— Дайте їй шанс. Всі ми іноді ламаємося. Але вона повернулась — і це вже щось означає.

Після паузи Арсен кивнув. Він усе ще виглядав стриманим, але в його очах читалося щось більше — щось, що він ще не був готовий озвучити.

— Гаразд, — сказав він. — Покажи, над чим працювала.

Лілія поклала блокнот на рояль і розгорнула сторінки. Її рука трохи тремтіла, коли вона почала співати. Перші ноти були невпевненими, але вже за кілька тактів звук наповнив кімнату — щирий, живий, сповнений сили.

Команда мовчала. А потім — перші усмішки. Навіть Саша опустила голову, ніби визнаючи, що помилилася.

Пауза закінчилася. Лілія повернулася.

Після репетиції більшість розійшлася, залишивши лише декількох людей у студії. Арсен мовчки прибирав ноти з пюпітра. Його рухи були зосередженими, але Лілія відчувала, що він чекає — на неї, на слова, які так і не прозвучали.

Вона наблизилась, тримаючи блокнот у руках.

— Ти все ще злишся?

— Я… не злий, — відповів він, не дивлячись на неї. — Просто не розумію, чому ти нічого не сказала. Я переживав.

— Мені здавалося, що тиша — це єдине, що могла дати. Якщо сказала б щось — розплакалась би. А я не хотіла виглядати слабкою.

Арсен нарешті підняв очі. В його погляді була глибина, тиха турбота й біль, що ховався за стриманістю.

— Ти не слабка, Ліє. Але іноді ми всі маємо право бути вразливими. Особливо перед тими, хто поруч.

Вона опустила погляд. Було важко приймати ці слова — бо вони чіпляли її серце. Вона не знала, що більше тривожить її — правда чи близькість, яку вона відчувала з Арсеном… усе частіше.

— Я бачила, як ти хвилювався. Але я не знала, що ти… що тобі справді не байдуже.

— Не байдуже? — його усмішка була сумною. — Можливо, занадто. Але я вже програв — Єгор перший. І ти вибрала його.

— Я… не знаю, кого я вибрала, — Лілія вперше вголос вимовила це. — Я заплуталась. Твої слова тоді, біля моря… вони лишили відбиток у мені. Я не можу викинути їх із голови.

Арсен наблизився, зупинився зовсім близько.

— Я сказав це не просто так. І якщо треба — я почекаю. Але не зникай знову, добре?

Лілія кивнула. Всередині неї щось тремтіло — не від страху, а від важливості моменту.

— Обіцяю.

У цей момент двері студії тихо прочинились. На порозі стояв Єгор.

— Не хотів заважати… — сказав він, голос трохи натягнутий. — Просто подумав, що залишив тут свої навушники.

Очі Лілії зустрілися з його — і вона відчула, як світ навколо завмирає знову. Трикутник остаточно сформувався.