Читати книгу - "Орда з мороку, Катя Губська"

Довгий час стояла тиша. Тільки вітер блукав поміж кам'яними обелісками, торкаючись їх, мов сліпий мандрівник, що шукає дорогу додому. Руни на камені ще тьмяно світилися, нагадуючи про щойно пережиту битву.

Кайла стояла в центрі кола, стискаючи новостворений амулет у долонях. Світло всередині нього поступово затихало, уповільнюючи биття, ніби вписуючи себе у ритм її власного серця.

Повільно до неї підійшли інші. Ніхто не говорив — слова втратили значення перед лицем тієї сили, яку вони тільки-но побачили.

Ейрін торкнувся плеча Кайли. Легко, обережно — як дотик до полум'я, що могло обпалити або зігріти.

Вона обернулася до нього, і в її погляді було щось нове: сила й спокій, які походили не від вивчених заклять чи досвіду, а з глибокої пам’яті крові й духу.

— Ми змінили шлях, — прошепотіла вона.

— Чи готові ми до нього? — тихо запитав Ейрін.

Кайла не відповіла одразу. Вона поглянула в небо, де темрява почала повільно відступати, відкриваючи перші бліді зорі.

— Ми повинні бути, — нарешті промовила вона.

* * *

Вітер приносив запах солі і нового життя, коли «Сріблястий Ворон» та «Чорний Грив» поверталися до своїх рідних вод. Битва завершилася. Марел'Кур переможений. Вся та тиранія, що він приніс, — розсипалася в пил. Залишався тільки амулет. Її руки все ще тримали цей магічний камінь, теплий і живий від спільної енергії.

Ейрін, стоячи поруч, дивився на неї. Його погляд був спокійним. Тепер цей погляд наповнився ніжністю. Він підійшов до Кайли і обережно застебнув на її шиї амулет.

— Це твоє, — тихо сказав він.

Кайла відчула тепло каменю, коли він торкнувся її шкіри, і світло розлилося навколо. Це було не яскраве світло, а м'яке, як сонячний промінь після довгої бурі.

На палубах «Сріблястого Ворона» і «Чорного Грива» вже святкували перемогу. Матроси сміялися, співали пісні, хлопці витягали гітари, а старі моряки згадували минулі часи. Над горизонтом сходило нове сонце, і золотисте світло озаряло морську гладь.

Кайла стояла біля борту, вдивляючись у далечінь. Відчуття перемоги переповнювало її, але раптом у глибині серця вона відчула щось темне — ледве чутний шепіт, що проникнув у її свідомість:

«Це лише початок... Я повернуся...»

Її серце здригнулося. Вона оглянулась, шукаючи пояснення в очах Ейріна, але той усміхався, нічого не підозрюючи. Він не чув цього шепоту. Він дивився на неї з тією безтурботною ніжністю, якою завжди дивився.

* * *

Десь далеко, у темних руїнах колишнього храму, стояв На'Ворел. Його очі були сповнені люті, і на його губах грала зловісна усмішка. Він піднімав руки, з яких виривалися темні нитки магії, що починали обвивати старі руїни.

— Ви забрали все, — промовив він. — Мого вчителя… Ви ще заплатите. Я повернуся.

На'Ворел присягався помститися. Він збирав армію. І вже незабаром під його владою знову почнеться нова темна ера.

Але поки що світанок приносив надію.

Кайла повернулася до Ейріна, який все ще стояв поруч із нею. Він тримав її руку, і в його очах була та сама тиха впевненість, що вони разом переживуть все. Вони вже бачили смерть і втрату, але зараз вони мали одне одного.

— Ми — разом, — сказала Кайла тихо.

— Так, разом, — відповів Ейрін, і їхні руки знову зійшлися в одну.

Тим часом, на іншому кінці палуби, Ранмар, знову поглядаючи на «Чорний Грив», який все ще стояв на воді, підійшов до Ейріна.

— Капітане... Я хочу залишитися з вами, з моїм кораблем. — Його голос був серйозний, але в очах була глибока повага. — Ви дали мені більше, ніж я міг попросити. Моя команда, «Чорний Грив» — до твоїх послуг.

Ейрін на мить мовчав, поглядом відзначаючи цю важливу пропозицію. Потім, з серйозною усмішкою, він кивнув:

— Якщо хочеш, то завжди радий бачити «Чорний Грив» поруч. Команда твоя, Ранмар. Як і твій корабель. Це твоя родина, як і моя.

Ранмар подякував і повернувся до своїх людей, а Кайла, дивлячись на нього, відчула певну впевненість у тому, що вони не будуть самотні. Весь екіпаж був разом, як велика родина, готова до нових пригод.

Але навіть серед цієї безтурботної радості Кайла не могла позбутися того відчуття, що їхній шлях лише почався. Небо було ясним, і нове життя простягалося перед ними, але на її серці все ще важила невидима загроза. Вона відчула шепіт знову, і цього разу — це вже не був просто голос. Це був крик темного майбутнього.

На'Ворел був живий. І він не пробачить…

Кінець