Читати книгу - "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"

Кажу це не для того, щоб виправдатись, кажу, щоб ти знав, який я їду і яким буду завтра. Крім того, там, куди їду, ніхто мене, як чорношкірого, не питатиме про мою історію з Боснією, а я мушу комусь її розповісти. Хто ж, окрім Саші й тебе, взагалі повірить, що я коли-небудь в житті був у Сараєві.

Коли Морійонів ковчег здійнявся над Боснією, я дивився на землю в ілюмінатор, доки вона не зникла. З повітря здається, що нічого й не сталося. Межі, поля і села виглядають так само. Навіть спалених будинків не видно. Здається, я навіть бачив копиці сіна. З висоти, з ангельської перспективи, добре видно, якою Боснія колись була. Ніжно, як сараєвська лайка, втопилася вона в сяючому морі. Відбите сонце боляче різало очі, і я не зміг більше дивитися. Пригадую, колись давно, у перший день весни, ґазда на Башчаршії зачинив майстерню й повісив табличку: «Зачинено через сонце». Хто ж буде працювати першого весняного дня.

Твій М.Л.

Я повірив патетиці цього листа. Може, тому, що автор його залишився мені невідомим. Лист — це, мабуть, ще й останній спосіб, у який можна про все це сказати щось, комусь. Усе інше написане — це тільки спроби створення рамки для нової реальності, чи пошук можливості якомога безболісніше розділити своє життя. На те, що сталося і що треба забути, і те, яке надходить, в якому людина, як і в кожній казці, мала б жити щаслива і задоволена аж до смерті.

Саксофоніст

О, яким же я почувався величним, коли відбив у саксофоніста дівчину просто в нього перед носом. Ми зналися поверхово, я побачив її у кав'ярні «Белґрад», сидить сама — можливо, когось чекає, я підійшов, сів, дивився на неї ніжно, посилав бездонні сині погляди, говорив безглузді, але розумні слова, послав їй повітряний поцілунок і став її хлопцем. Повільний та барилкуватий, позбавлений будь-якої кінематографічної привабливості, я залишив спустошеним його, такого високого, підтягнутого, гарного, щоправда, трохи невпевненого в спілкуванні, завжди мовчазного, окрім тих випадків, коли тримав саксофон у руках. Він заводив по сараєвських клубах, змушував тремтіти дівчачі коліна, породжував тихі страждання в душах порядних наречених, але, виходить, чи занадто цінував слова, чи боявся їх, от і не встиг у правильний спосіб і в правильне вушко прошепотіти щось про свою велич.

Ми з нею закохано простували променадом, я ввічливо з ним вітався, він чемно відповідав, а їй завжди було трохи незручно. Вона вимагала, щоб ми уникали тих вулиць і тих місць, щоб завертали кудись, де його нема. Я погоджувався, сповнений гордості й розуміння, говорив про нього завжди добре, але не без іронії та пародіювання дикції. Щоб уникнути звинувачень у ревнощах, я зізнавався, що глибоко страждаю, бо не вмію грати на саксофоні.

У тяжкі й туманні часи я тримав себе твердо. Мої слова потрапляли в ціль, як снайперові кулі, я говорив їй без тіні сумніву про красу жертви, про атаку на четників голіруч, іще задовго до того, як вони тут з'явилися. Я хотів бути великим, не тільки в порівнянні з передвоєнним великим вибухом, але й в порівнянні з ним, з його саксофоном, що в час партійних засідань і чітко промовлених, та все ж далеких погроз трохи втратив свою важливість. Саксофоніста я переміг на самому початку, але відчував потребу перемагати його щодня. Я говорив їй про знайомство з президентом, шепотів на вухо інформацію, що тільки за сім днів буде оприлюднена, а все для того, щоб його самого та його срібний звук зробити маловажнішим, непомітнішим.

Війну я зустрів, зневажаючи його саксофон. Той тип усе-таки був сербом, і можна було очікувати, що він, як настане час, зникне з міста і вигулькне на Пале, із саксофоном чи без нього, таким чином підтвердивши правильність її вибору, мовляв, позитивним героям у цьому фільмі не конче бути красенями, антигерої ж не обов'язково огидні. Але він все не їхав. Я бачив його в місті, такого згорбленого й мовчазного, вітався з іще більшою сердечністю, бо ж, їй-богу, годилося показати, як ти вмієш у найчорніші часи бути розсудливим та відрізняти тих, що стріляють, від тих, що грають музику.

А тоді надійшли п'ятнадцять найчорніших, найжорстокіших днів, коли через масований обстріл я не міг і носа з підвалу висунути. Нарешті таки вийшов, але саксофоніста в зовнішньому світі вже не було. Із часом я перестав думати про срібного музику, можливо, через те, що й вона поїхала з міста, і я залишився дбати сам про себе. Я й далі — звісно, коли не стріляли — голосно говорив, гримів голосом праведника і закликав усіх робити так само, як я. Я гавкотів, доки душа сповнювалася страху, і питав себе, чи слухають вони там, нагорі, не боги, а оті, біля гармат, те, що я белькочу. І якщо слухають — чи не набридне їм одного дня, чи вистрелять у мене, урвавши на півслові.

І коли страху стало забагато, а мої тиради вже не було кому слухати, я вирішив утекти. Зникнути з міста, що вже не було схоже на те, в якому я в кав'ярні «Белґрад» посилав поцілунки своїй вже колишній дівчині. Я помчав геть із тисячею виправдань на вустах і ще більшою кількістю пояснень у голові, опинився в мирному й тихому світі, між новими дівчатами та їхніми саксофоністами, щоб почати історію спочатку.

По якомусь часі мені до рук потрапила сараєвська газета, і на передостанній, райській сторінці я прочитав, що мій саксофоніст переселився в інший світ, захищаючи місто. Не дивно, що загинув — такий високий і з м'якими пальцями, він зовсім не годився для світу, у якому стріляють. На відміну від мене, що переконав світ у своїй важливості, а вказівного пальця мав товстого, потворного і викривленого, як в рекламі кулемета. Але я вмів говорити, а саксофоніст, бачте — ні. Ніщо йому вже не допоможе, він програв дві битви, за жіноче серце