Читати книгу - "Закохатися навесні, Аманда Рід"

Я повільно задкую від дверей. Мені більше не потрібно дивитися в дзеркало — достатньо почутого, щоб холодний душ реальності остудив мої палаючі щоки. Ярощук. Звісно ж. Як я могла бути такою наївною?

Розвертаюсь і швидко йду геть, намагаючись не думати про те, скільки ще дівчат отримали таке ж запрошення "попрацювати над проєктом". І про те, що я мало не стала однією з них.

На пару я вже спізнилася, але це зараз найменша з моїх проблем. Головне — я нарешті прозріла. Більше ніяких ігор, ніяких зустрічей, ніяких поцілунків у порожніх аудиторіях. Ярощук може шукати собі нову жертву для своїх маніпуляцій.

А я... я маю бути розумнішою за це. Маю думати про навчання, про своє майбутнє, про все те, чого я хотіла досягти, коли вступала до університету. І вже точно не про хлопця, який перетворив спокушання дівчат на власний вид спорту.

Я відчуваю, як в горлі застряє гіркий комок. Спогади про те, як він дивився на мене на парах, як підморгував у коридорі, як посміхався — все це тепер здається таким фальшивим. Наче я дивилася виставу, де була і глядачем, і актрисою одночасно.

До мене доносяться звуки музики з навушників якогось студента, що проходить повз. Життя навколо триває, наче нічого й не сталося. Може, для всіх інших це просто черговий день, але для мене — це момент прозріння.

Але чому тоді так боляче? Чому кожен подих віддається тупим болем у грудях? І головне — чому я досі сподіваюся, що все це якесь непорозуміння?

Ні. Досить. Я маю бути сильнішою за це.

День минає як у тумані. Я механічно ходжу на пари, роблю нотатки, киваю на запитання викладачів. Але все це наче відбувається не зі мною. Я ніби спостерігаю за собою збоку, як актриса дивиться свій власний фільм.

Година за годиною, я чекаю моменту, коли зможу нарешті повернутися додому. Там, у своїй маленькій квартирі, я зможу дати волю емоціям, які весь день стримую. Там ніхто не побачить моїх сліз, не почує схлипувань, не буде ставити незручних запитань.

Коли я нарешті переступаю поріг своєї квартири, на годиннику вже майже дев'ята вечора. Скидаю взуття, навіть не розв'язуючи шнурівки, кидаю сумку в кут і прямую до ванної. Холодна вода має допомогти. Має змити цей жахливий день.

Але не встигаю я навіть включити воду, як чую гучний стукіт у двері. Хтось барабанить з такою силою, наче намагається їх виламати. Моє серце починає шалено битися. Я завмираю, сподіваючись, що незваний гість подумає, ніби нікого немає вдома.

— Сабріно! Я знаю, що ти там! Відчини! — голос Назара звучить глухо через двері, але я чітко чую в ньому відчай і злість.

Стукіт стає ще гучнішим. Я притискаю долоні до вух, але це не допомагає. Удари відлунюють у моїй голові, змішуючись з власним серцебиттям.

— Нам треба поговорити! Я нікуди не піду, поки ти не відчиниш! — він кричить так голосно, що напевно весь під'їзд чує.

Повільно сповзаю по стіні на підлогу ванної кімнати. Коліна тремтять, а в голові пульсує лише одна думка: "Чому? Чому він не може просто залишити мене у спокої?"

***

Я стою і з подивом дивлюся на Назара, який продовжує кричати, переконуючи мене, що я все неправильно зрозуміла. Але що тут можна зрозуміти неправильно? Я на власні очі бачу, як він фліртує з тією першокурсницею біля кафедри, як вона грайливо торкається його руки, а він посміхається у відповідь.

— Ти найпопулярніший хлопець в універі, Назаре. Всі дівчата мріють про тебе. І ти прекрасно це знаєш!

— Сабрино, припини! Ти поводишся як божевільна! — він намагається взяти мене за руку, але я різко відсмикую її.

— Божевільна? Серйозно? Я прийшла сюди навчати, розумієш? Навчати! А не марнувати час на ревнощі та істерики через тебе! — я відчуваю, як сльози підступають до очей, але щосили стримуюся.

Він проводить рукою по волоссю — жест, який завжди видає його роздратування.

— Ти все вигадуєш собі! Мені не потрібен ніхто. Скільки ще разів я маю це повторювати?

— Ах, не потрібен? То чому ж ти постійно в оточенні дівчат? — я вже не стримую сліз.

— Це безглуздо! Вони просто однокурсниці, ми разом навчаємося і працюємо над проєктами. Що тут такого? — він підвищує голос, і його слова відлунюють порожнім під'їздом.

— Нічого! Абсолютно нічого! Хіба що те, що ти фліртуєш з ними при кожній нагоді! Я бачу всі ці погляди, всі ці посмішки... — я затнулася, підбираючи слова. — Знаєш що? Мені це все набридло. Я не хочу бути просто однією з багатьох дівчат, які тобою захоплюються.

— Ти не просто одна з багатьох! Ти особлива для мене, чому ти цього не розумієш? — він ступив крок до мене, але я відсахнулася.

— Особлива? То чому ж ти не можеш поводитися відповідно? Чому я мушу сумніватися? — мій голос зірвався. — О Боже! Що я верзу? Немає ніяких нас!

— Сабріно ти сама створюєш ці проблеми! Ти бачиш те, чого немає! Я втомився виправдовуватися! — він вдарив кулаком по стіні, і я здригнулася.

— Я створюю проблеми? Справді? А може, проблема в тому, що ти не можеш визначитися? Тобі подобається ця увага, подобається, що всі дівчата в університеті дивляться на тебе із захопленням!

— Це нісенітниця! Ти поводишся як дитина! Я не маю виправдовуватися за те, що спілкуюся з людьми! — його обличчя спалахнуло від гніву.

— Спілкуєшся? Це тепер так називається? Чудово, продовжуй своє "спілкування"! Але без мене! Я на таке не погоджувалась! — я потягнулася до дверей квартири.

Раптом він схопив мене за руку й розвернув до себе. В його очах палав такий вогонь, що моє серце завмерло.

— Ти нікуди не підеш, доки ми все не з'ясуємо!

— Відпусти мене! Нам немає про що говорити! — я спробувала вирватися, але його хватка була міцною.

— Є про що! Ти мені дах зносиш, вперта жінко! Чому ти просто не можеш повірити у мої почуття? — він кричав так гучно, що його голос лунав відлунням від стін.

Я завмираю, дивлячись йому в очі. У них палає суміш люті й відчаю, а ще... щось інше, щось настільки глибоке й справжнє, що перехоплює подих. Саме цієї миті двері сусідньої квартири відчиняються. На порозі з'являється сусідка — літня жінка в домашньому халаті. Вона окидає нас підозрілим поглядом.