Читати книгу - "Доля у смартфоні, Тихий Лис"

...

Звична рутина стала нестерпною. Всі ці розпорядки, наради, обговорення - раніше це було звичним ділом, частиною буднів, а тепер усе здавалося якимось... порожнім. Кожне завдання, кожна фраза зводилась до одного - якнайшвидше завершити все і звільнити трохи простору в голові, де постійно жила вона. Софа.
Я сидів на нараді. Ред говорив про нову техніку - стандартна процедура: дефектовка, перевірка комплектності, оформлення документів. Все зрозуміло. Але цього разу я почув у словах шанс. Шанс вирватися. Побачити її.
- Потрібно двоє чоловік, щоб сьогодні вирушили отримувати машини. - Ред оголосив, ніби між іншим.
І тут мене немов струмом пробило.
- В якому місці отримувати техніку ти казав? - запитав я, наче мимохідь, ховаючи під ледь помітною усмішкою хвилювання. - Угу... Я поїду!
Я вже прикинув: трохи більше двох сотень кілометрів. Якщо все зробити швидко... Я зможу побачити її. Хоч на кілька годин.
Ред глянув на мене здивовано:
- Ти ж тільки з позиції. Там всю ніч у дорозі валити треба...
Але мене це не хвилювало.
- Все ок, я в дорозі відпочину.
Ред трохи примружився, зважував щось. Потім кивнув:
- Добре. Ексель буде з тобою. Але знайдіть йому заміну - він мав завтра на передній край.
- Зробимо, - коротко відповів я.
Нарада закінчилась, усі розійшлися. Я зібрався йти, коли почув:
- Скілл, зачекай.
Обернувся. Ред стояв, злегка посміхаючись.
- Потрібно швидко закрити питання з машиною. Документи, дефектовка, трал. Командування чекає, що техніка буде в строю за три-чотири дні.
Я кивнув:
- Все зробимо.
Ред посміхнувся, цього разу вже з лукавинкою:
- Та я бачу, що техніка тебе зараз цікавить в останню чергу.
- Просто треба голову провітрити трохи, - знизав плечима я.
- Ну-ну. Я не можу дати тобі кілька днів, але не виключаю, що ви... затримаєтеся десь по дорозі, годин на шість-сім, пів доби... буває ж таке, — сказав він і підморгнув.
Я тільки мовчки усміхнувся. Все. Момент є.
Я кинувся до Екселя, все пояснив - він погодився без зайвих питань. Почав займатися машиною, а я рушив у штаб по документи. Йшов їхав, навіть не помічаючи, як від нетерплячки стискав кермо міцніше. І тут — дзвінок. Софа. Зупинився, здивувався. Вона ніколи не дзвонить першою, особливо серед білого дня. Серце різко пришвидшило хід. Я прийняв виклик, не стримуючи усмішки:
- Привіт, малишка! - сказав я, щойно піднявши слухавку.
- Привіт, милий. Ти не зайнятий? - її голос був легкий, сонячний, наповнений тією радістю, яку важко приховати.
- Для тебе завжди знайдеться хвилинка, навіть якщо я під обстрілом. Але цього разу просто в дорозі.
- Я чую по шуму, що ти за кермом. Не хочу відволікати.
- Та не переживай, у нас тут такий "трафік", що можна каву зварити на капоті.
- Ха-ха, ясно. Я тоді недовго. Просто... не змогла не поділитись. Радість така, що не помістилася в мені - довелось дзвонити.
- Інтригуєш, малишка. Надіюся, у нас не планується молодший сержант.
- Молодший сержант? Ти про що - здивувалася вона.
- Нууу... Молодший сержант це таке звання, дві лички на погоні має.
- Яке звання, що ти знову там вигадав... Аааа - вона вже стала вловлювати мій армійський гумор - Ти дурненький. Сплюнь! Я не хочу це проходити без тебе.
- Добре-добре, здаюсь. Твоя серйозність обеззброює краще за будь-яку зброю.
- Так ось, слухай! Пам'ятаєш, я казала, що з навчанням трохи завал?
- Не пам'ятаю. Знаю лиш, що тема навчання завжди була для нас табу, щоб не псувати настрій. - став грати роль, вже зрозумівши до чого вона веде.
- А сьогодні можна! Бо все - нарешті! Я закрила той клятий залік! Ура! - в її голосі було стільки захоплення, що в мене всередині мимоволі потепліло.
- Малишка, ти героїня. Я пишаюсь тобою.
- Він був справді... прискіпливий. Я вже починала думати, що нічого не вийде. Але я зібралась. І сьогодні все вирішилось. Залік у заліковці, нарешті!
- Ти молодець. Сильно. І знаєш що? Я теж маю новину.
- О, що ще? Давай, дивуй мене!
- Їду у відрядження. Сьогодні вночі.
- Оу... Шкода, - її голос одразу став тихішим. - Тобто ми ввечері не зможемо поговорити?
- Зможемо трохи. Але є одне "але". Я буду зовсім недалеко від тебе. Якщо все піде по плану - завтра ввечері я приїду.
- Що?.. Серйозно?! Ти будеш тут? Біля мене?..
- Ну, майже там, кілометрів... В цілому там не далеко.
- Ти робиш мій день з кожною хвилиною кращим, Сергію!
- Малишка, я все твоє життя намагаюсь робити кращим.
- Милий, хтось говорив, що скромність тобі личить?
- Ні, не було такого.
- Ха-ха! Бо в тобі стільки скромності, як в коті терпіння.
- Якби я був скромний, то не завоював би таку красуню.
- Ох, ці твої компліменти... Лови наказ: цього разу не витрачай час на зачіску і квіти! Я хочу кожну хвилину твого візиту провести з тобою. Лише з тобою.
- Слухаюсь! Дозвольте виконувати?
- Виконуй. Заперечення не приймаються.
- Закінчу тут усе і напишу, коли буду в дорозі. Чекатимеш?
- Уже чекаю, милий. Обережно там. Люблю тебе.
- І я тебе, малишка. До зв'язку.

Здавалося, життя знову засяяло барвами. Звична рутина, яка ще вчора тиснула на плечі, раптом стала легкою, майже приємною. Ми мчали старенькою тачкою через спокійні й тихі закутки країни - ті, що не чули вибухів, не бачили тривог. Так, це досі була службова поїздка, але думка про те, що попереду чекає вона - гріла мене краще за сонце, що лилось у лобове скло.
На місце ми дісталися під обід. Сонце вже припікало, а настрій мій змінювався від передчуття до нетерпіння. Довго чекали на відповідального - офіцер прийшов неспішно, з обличчям, наче його примусили встати з ліжка в неділю о п'ятій ранку. Кожен його крок, кожен поворот ключа в замку ангару тягнувся вічність. Я намагався тримати себе в руках, але вже після п'ятого погляду на годинник стало зрозуміло - довго я не витримаю. Перевірка техніки зайняла всього нічого. Машина стояла справна, ніби щойно з заводу. А от весь процес очікування, паперова тяганина і мляве бурмотіння офіцера витягали з мене останні краплі терпіння.
Ексель, схоже, відчув мій стан без слів. Під час чергової зупинки на перекур він глянув на мене і з легкою усмішкою промовив:
- Друже, давай так: я тут закінчу з рештою сам.
- Та ну, я ж теж не турист, - спробував заперечити я, хоч і не дуже переконливо.
- Не сміши. Я бачу, як ти смикаєшся. Якщо той майор ще раз забуде якийсь папірець - ти ж його придушиш прямо на місці.
Ми обоє розсміялися. Він мав рацію. Це вже не було просто бажання побачити її - це було бажання нарешті вдихнути на повні груди, вирватися з важких буднів хоч на вечір, хоч на декілька годин.
- Тут залишилось лише документи доперевірити й дочекатись тралу. Не парся, я впораюсь. - Ексель плеснув мене по плечу.
- Дякую, друже. Ти не проти, якщо я пікап заберу?
- Без проблем. Я й так залишаюсь тут ночувати.
- Буду зранку, як штик.
- Плюс, можеш не поспішати. Прикрию, як треба.
Ще за кілька хвилин я вже сидів за кермом, стискаючи руль, ніби він був воротами в інше життя. Старий, обдертий пікап кольору хакі стугонів по трасі, залишаючи за собою хмари пилу. А я - летів до неї. Кожен кілометр наближав до найочікуванішої миті за довгі тижні. І хай ця зустріч триватиме лише кілька годин - вона варта кожної секунди дороги.