Читати книгу - "Спадкоємиця легенд , Міндзяк Андріана"

Тиша повільно огортала все навколо. Небо набирало ніжно-блакитних барв, ніби сам світ вдихав на повні груди після бурі.

Лео стояв посеред площі, над якою ще кілька годин тому кипіла боротьба. Він торкнувся свого серця — її серця, що тепер билося в його грудях.
Відчути його ритм було дивним і водночас теплим, наче вона й досі була поруч.

Та раптом він відчув слабке тепло на руці.
Опустивши погляд, Лео побачив, як на внутрішній стороні зап'ястя повільно проявляється знак — тонка лінія, яка спліталася у форму крила і полум'я, переплетених в одне ціле.

Це було її послання.

Її віра.
Її любов.
Її сила, що залишилася з ним назавжди.

Відтепер він був не просто собою. Він був носієм її мрії — її бажання вільного світу, де люди, колишні ангели й демони могли жити разом, без ненависті.

Вулицями містечка лунала нова тиша — не гнітюча, а надійна. Люди повільно розходилися по домівках, несучи в серці страх і захоплення. Вони більше не могли заперечувати правду: зло — це не завжди те, що здається.

Аурелія змінила цей світ. Навіть ціною власного життя.

Лео, стискаючи долоню з новим знаком, глянув у небо. Йому здалося, що серед хмар промайнуло біле і червоне сяйво. Він усміхнувся крізь сльози.

— Я ніколи тебе не забуду, Ауреліє. Обіцяю.

І з першими променями нового світанку він пішов уперед — туди, де чекало життя, яке вони створили разом.

Кілька років потому.

Місто змінилося. Колись сірі стіни тепер були прикрашені квітами, а вітрини магазинів прикрашали малюнки дітей — з крилами та іскорками над головами.
Люди більше не полювали одне на одного. Колишні ангели і демони жили серед людей, працювали разом, любили, мріяли. Справжня сутність тепер не мала значення — лише серце і вибір, який кожен робив щодня.

Лео стояв біля невеликої клумби в центрі площі, де колись вирішувалася доля світу. Серед квітів була одна особлива — біло-червона троянда, яку посадили на її честь.

На шиї Лео носив тонкий срібний кулон у формі крила і полум’я, а під сорочкою — все ще бився ритм іншого серця.

Він став лікарем. Виконував її обіцянку допомагати тим, хто цього потребував.

І кожного ранку, зустрічаючи новий світанок, він шепотів:

— Ми все змінили, Ауреліє. Ми живемо. Ми любимо. І завжди будемо пам’ятати тебе.

Небо знову здалося світлішим, ніби хтось там угорі всміхався йому у відповідь.

Одного разу, вже багато років потому, коли день добігав кінця, Лео виходив із лікарні після чергової зміни.
На лавці під сакурою він помітив дівчинку. Вона була зовсім маленька, років п'яти-шести, з розпущеним білим волоссям і великими карими очима, що на заході сонця здавалися майже червоними.
Вона дивилася на нього уважно й серйозно, ніби щось у ньому впізнала.

— Ти загубилась? — лагідно запитав Лео, присідаючи біля неї.

Дівчинка лише посміхнулася і тихо промовила:

— Ні. Я просто хотіла сказати "дякую".

Вітер лагідно хитнув її волосся, і на мить Лео відчув знайоме тепло — те саме, що колись оточувало його, коли поруч була Аурелія.

Та коли він кліпнув очима, дівчинки вже не було.
Лише легкий запах квітів залишився у повітрі, і відчуття, що хтось усе ще оберігає цей світ... і його.

Лео посміхнувся, підняв голову до неба і прошепотів:

— І я дякую тобі, моя Ауреліє.

Минали роки. Покоління змінювали одне одного, війни стишувалися, ненависть гасла в серцях, і новий світ народжувався на руїнах старого.
Люди більше не пам'ятали справжніх янголів і демонів — бо вони стали такими, як усі, жили, кохали, помилялися і виправляли свої помилки.
Але серед старих історій, які передавалися пошепки від діда до онука, зберігалася одна особлива легенда.

Легенда про дівчину з білим волоссям і очима, що світилися золотим полум'ям у променях заходу. Про ту, що одного дня віддала все, що мала — навіть саме життя, — заради миру між людьми і тими, кого вони колись боялися.

Її ім'я забулося у книгах. Проте в серцях людей вона залишилася символом надії.
І кожного разу, коли вітер з ніжністю колихав гілки квітучих дерев, хтось обов'язково згадував:
"Це вона. Це її дотик. Аурелія все ще оберігає нас".