Читати книгу - "Майбутнє імперії, Серена Давидова"

Франц

Герцогу знадобилось усього кілька хвилин, щоб зібратися з думками. Його постава випрямилась, обличчя набуло звичної поважної строгості, хоча очі все ще трохи блищали неспокоєм. Він швидким кроком наздогнав мене й мовчки жестом вказав напрямок до заднього двору.

Підійшовши до дверей, я вже чув голос Елізабет — твердий, чіткий, сповнений енергії:

— Ще трохи! Ось так, добре! Тепер закріпіть з іншого боку!

Я ступив на ґанок — і переді мною відкрилася картина, від якої перехопило подих.

Елізабет стояла на дерев’яних козлах з молотком у руці, разом із літнім робітником забивала цвяхи в каркас будівлі. Її волосся було зібране в недбалий пучок, рукави сукні підкочені, обличчя сяяло рум’янцем і завзяттям. Вона рухалася впевнено, невимушено, і в цю мить видавалася зовсім не леді, а… чарівною стихією.

— Елізабет, до тебе гість, — гукнув герцог, пришвидшуючи ходу.

— Кого там ще принесло? — озвалася вона з легким роздратуванням і повернулась до нас.

Її погляд упав на мене — і в ту ж мить обличчя освітилось щирою, яскравою посмішкою.

— Ваша світлість? Як ви тут опинилися?

Вона все ще тримала молоток і дивилась на мене зверху вниз, стоячи на козлах, мов юна богиня праці.

— Вирішив вас провідати, — відповів я, трохи усміхнувшись. — Хоча… здається, я вибрав не найкращий момент. Чи не зарано ви піднялись із ліжка?

— Я почуваюся добре, — твердо сказала вона й спритно зіскочила вниз. — А теплицю без нагляду не залишиш. Все має бути так, як я запланувала. До дрібниць.

— Теплицю? — я окинув поглядом дерев’яний каркас. Він був набагато більший, ніж я очікував. — Але вона ж… величезна! Навіщо така?

— Хочу вирощувати овочі й фрукти в будь-яку пору року, — пояснила вона, змахнувши пасмо волосся з обличчя. — Уявіть: серед зими заходите сюди, а тут — свіжа малина. Або помідори.

— Але ж потрібно тепло…

— Буде. Ми збудуємо піч прямо в центрі.

Вона присіла на стопку дощок, витерла лоб краєм рукава й задивилася на результат своєї роботи. Її очі сяяли. У цій дівчині було стільки життя, що я не міг відвести погляду.

Мене осяяла божевільна думка.

— А вам, бува, не потрібні ще одні робочі руки?

Вона здивовано підняла брови.

— Ви жартуєте?

— Анітрохи. — Я спробував копіювати її серйозний тон із нашої першої зустрічі. — Якщо ви працюєте пліч-о-пліч зі своїми працівниками, то й я маю честь приєднатись.

Елізабет розсміялась — щиро, заливчасто, дзвінко. Вона поставила молоток на коліна і з цікавістю вдивилася в моє обличчя.

— Ваша світлість, я просто боюсь, щоб ви не поранилися. Аристократи зазвичай не мають справ із цвяхами та молотками.

— А от я маю намір порушити цю традицію. Дайте мені шанс бодай подати вам дошку.

— Добре, ваша світлість, — сказала вона, стримуючи усмішку. — Але якщо заб’єте собі палець, я вас попереджала.

Я вже закочував рукави сорочки. Але внутрішньо я радів. Бо вперше за довгий час відчував, що живу по-справжньому.

Будівництво теплиці виявилося несподівано захопливою справою. Ніколи б не подумав, що отак, серед простих дошок і гучних ударів молотка, знайду себе. Спочатку ми з Елізабет забивали по кілька цвяхів, намагаючись тримати ритм. Вона працювала вправно, швидко, зосереджено — ніби з дитинства знала, як будувати. Я ж… робив усе можливе, аби не зіпсувати конструкцію.

— Не так! — голосно засміялася вона, коли я перекосив одну з дошок. — Ви хоч бачите, що ваш край виступає?

— Це стильна архітектурна ідея. — Я гордо випрямився й потер лоба. — Асиметрія — новий тренд.

— Тоді я не бачу себе серед ваших шанувальників модерну, — з усмішкою знову притиснула дошку й дала мені знак тримати з іншого боку. — Тримайте міцніше.

Ми працювали разом: вона тримала, я забивав. Потім навпаки. Її руки вміло впорядковували деталі каркасу, а я намагався встигати за нею.

— Не забудьте підвернути цвях, інакше він потім вилізе. — Вона показала, як загинати цвяхи з іншого боку. — Ось так.

— У вас це виходить… — я затнувся. — Легко. Ніби ви народились з молотком у руках.

— Деякі народжуються з короною. Мені дістались молоток і рукавички.

Мої пальці горіли. Долоні стали шорсткими й покритими мозолями. Декілька з них луснули — і на кожному ударі боліло, ніби хтось голками колов. Врешті Елізабет це помітила, відклала інструмент і зникла в будинку.

Я сів на лавку під яблунею, вдихаючи насичене весняне повітря, і на мить заплющив очі. Свіже повітря, запах деревини, і вона — енергійна, невтомна, мов подих вітру. Щось у мені змінювалося, і я вже не був певен, що хочу чинити опір.

Вона повернулася з пляшечкою спирту, чистою тканиною й маленькими ножицями. Серед розквітлих яблунь, вона присіла поруч і взяла мої руки.

— Вам не потрібно було так завзято хапатися за молоток, — м’яко докорила вона. Її пальці були теплими, а дотики — легкими. Коли тканина, змочена спиртом, торкнулася порізу, я мимоволі скривився, а вона подула на рану. — Терпіть.

— Я не міг просто стояти осторонь, коли леді так впевнено працює з молотком, — сказав я, напівжартома. Її турбота… була небезпечно приємною.

— Я не вперше тримаю молоток, на відміну від вас. — Вона зосереджено працювала, уважно дивлячись на шкіру. — І, на відміну від вас, я працювала в рукавичках.

— Ці рани не такі страшні, як…

Я вчасно замовк. Я хотів сказати про замах, про той чортів шрам… але щось зупинило мене.

— Як що? — Вона підвела на мене очі — серйозні, уважні, небайдужі. Її погляд ковзнув до мого розстебнутого комірця і зупинився.

— Цей шрам… він зовсім свіжий. Звідки він у вас?

— Не бажаю про це говорити. — Слова вирвались занадто різко, навіть для мене.

Вона опустила голову.

— Вибачте.

Мовчки повернулась до моїх долонь. Я відчував, як між нами на хвилину виросла стіна.

— Не бажаєте прогулятись перед обідом? — я не витримав. Мені не хотілось відпускати її в тишу.