Читати книгу - "Майбутнє імперії, Серена Давидова"

— Ваша світлість, я буду рада скласти вам компанію, але через ваш приїзд перед обідом мені потрібно переодягтись. — Голос її був вже іншим — сухим, стриманим. Зникла та сама легкість. — Адже не годиться сідати за стіл у такому вигляді. Цей одяг годиться тільки для запланованого нами обіду, а не як для прийому гостей.

— А де ви планували обід?

— Коли працюємо ми зазвичай обідаємо надворі. Разом з робітниками.

Її голос знову змінився. У ньому звучала теплота, якої я раптом страшенно позаздрив.

— Чому ж тоді ми не можемо пообідати так, як ви планували?

— Але ж… це не належна поведінка. Ми не можемо образити вас.

— Я не ображуся. І радо пообідаю з вашими робітниками. Тим паче… ми, здається, вже подружилися?

Вона розсміялась, як раніше — дзвінко й по-справжньому.

— Ви мене дивуєте, ваша світлість.

Вона відклала тканину й відпустила мої руки. Її тепло пішло разом із дотиком. Але щось залишилось — в мені.

Прогулянку ми відклали — потрібно було попередити всіх, що обід буде на свіжому повітрі, разом із робітниками. Для когось це могло б здатися дивним, але мені така ідея видалася… правильною.

Обід під розлогими деревами став несподіваним джерелом радості. Елізабет сміялася, жартувала, кидала дотепи на рівні з простими людьми, а ті, відчувши свободу, не стримували себе. Вони з усмішками згадували мої «будівничі досягнення» і раз по раз знаходили спосіб пожартувати над моїми невмілими руками.

— Не переймайтеся, вони вас прийняли, — прошепотіла вона мені на вухо, нахилившись так близько, що її подих лоскотав мені шию, викликаючи мурахи.

— Чому ви так вирішили? — я обернув голову, майже торкнувшись її обличчя.

— Якщо вони дозволяють собі жартувати, а потім — вихваляють… Це їхній спосіб показати повагу. — Її голос був тихим, трохи змовницьким. Потім вона випросталась і вже голосно звернулася до герцога: — Ми підемо прогулятися. Ходімо, — кинула вона мені, і я пішов за нею без вагань.

Вона впевнено вела мене серед дерев, туди, де шум обіду лишився десь позаду.

Тут було тихо.

Ми зупинилися біля старої яблуні, і тиша, що повисла між нами, була насиченою.

— Скажіть, ваша світлість, — її голос звучав інакше — спокійний, але зосереджений. — Чому ви насправді приїхали?

Її очі, серйозні, уважні, дивилися просто в душу. Веселість, що ще мить тому грала в них, зникла.

— Хотів переконатися, що з вами все гаразд.

— Але щось трапилось між вами й герцогом. Він нічого не каже… тож прошу — скажіть ви.

— міс Вербіц… — почав я, та вона м’яко, майже з усмішкою, перебила:

— Думаю, після сьогоднішнього дня можна просто Елізабет, принаймні коли ми на одинці.

— Тоді й ви — просто Франц.

Ми знову замовкли. Я зважував кожне слово. Хотів бути чесним, але не надто відвертим. Її спокій тиснув на мене більше, ніж будь-який імперський протокол.

— Розумієте, Елізабет… Ви мене зацікавила. Я хочу… ближче пізнати вас. А герцог… проти.

— Якщо він проти — значить, має на це причини. — Вона зупинилась, стаючи так, щоб бачити моє обличчя. — Пообіцяй, що не завдасте шкоди йому… чи мені.

Я затримав подих. Така проста фраза, така щира. Але вона суперечила тому, що я вже пообіцяв герцогу. І водночас — я не міг зіпсувати цей момент.

— Це… складна обіцянка, — зізнався я, дивлячись на її обличчя.

— Нітрохи. Я не вимагаю від вас всієї правди. Просто… пообіцяйте не завдати шкоди моїй родині.

— Така обіцянка поставить мене в невигідне становище.

— Значить, ви вже погрожували. — Її слова були як голка, точні й болючі.

— Ви занадто прониклива як на дівчину вашого віку.

— Життя навчило басити більше ніж показують.

Я спіймав себе на бажанні розгладити зморшку між її брів — таку маленьку, але вперту. Вже простягнув руку, та замість того, щоб торкнутися її чола, я обережно прибрав вибите пасмо волосся, що впало їй на щоку.

Воно було м’яке, мов шовк. І коли я торкнувся її волосся, вона завмерла.

Її погляд зустрів мій. У ньому — подив, невпевненість, і щось ще… ніжне. Рум’янець з'явився на щоках. Вона закусила нижню губу, і я відчув, як серце стиснулося.

— Ти надто юна, щоб уже мати такі життєві уроки… — прошепотів я, майже не дихаючи.

За мить вона відвела погляд, відступила на крок і, не сказавши нічого більше, розвернулася й пішла назад до будинку. Швидко. Але не розгублено. Радше — рішуче.

Я ще стояв, мов прибитий до місця. Мені сподобалася її реакція — як вона почервоніла, як закусила губу, як поспішила піти, перш ніж сказати щось зайве. Я обережно потер обличчя — наче хотів зупинити усмішку — й рушив слідом за втікачкою.