Читати книгу - "Куджо"

Їй було холодно, все тіло поколювало, наче вона торгується з самим дияволом.

— Слід відлупцювати тебе ременем, — здивовано промовив Джо. Він розмовляв із нею, як із дитиною, що не розібралася в простенькому причиново-наслідковому зв’язку. — Я візьму його з собою на полювання, як тільки захочу і коли захочу. Хіба ти цього не знала? Він — мій син. Їй-богу. Як тільки захочу і коли захочу, — він злегка посміхнувся, вдоволений своїм тоном. — Второпала тепер?

Їхні погляди схрестилися.

— Ні, — вимовила вона, — цього не буде.

Він рвучко скочив на ноги. Стілець перекинувся.

— Я цього не дозволю, — додала вона. Хотіла зробити кілька кроків назад, але тоді — всьому кінець. Один необережний рух, найменша ознака слабкості — і він кинеться на неї.

Джо почав знімати пояс.

— Ти отримаєш, Чаріті, — з жалем промовив Джо.

— Я заваджу цьому, як тільки зумію. Піду до школи і заявлю, що хлопець прогулює. Піду до шерифа Баннермена і скажу, що його викрали. А найголовніше — подбаю про те, щоб Бретт сам не захотів.

Розперезавшись, він тримав пояс пряжкою вниз, погойдуючи ним над підлогою, як маятником.

— Доки йому не виповниться п’ятнадцять, він може поїхати з тобою і тим п’яним бидлом тільки за однієї умови: якщо я його відпущу, — вела далі Чаріті. — І ти, Джо Кембере, можеш шмагати мене скільки хочеш. Це абсолютно нічого не змінить.

— Справді?

— Щоб я не зійшла з цього місця.

Аж раптом їй здалося, що він перебуває десь не тут. Погляд став дуже далеким і напружено задуманим. Вона бачила його таким і раніше. У його голові щойно майнула нова думка, новий факт, який потрібно ретельно вписати в рівняння. Що б це не було, вона молилася, щоб воно виявилося по її бік знака «дорівнює». Так далеко Чаріті ніколи не заходила і тому боялася.

Раптом Кембер посміхнувся:

— Справжнісінький тобі маленький вулкан.

Вона не відповіла.

Він почав засувати пояс назад у штани, все ще посміхаючись, поглядом і далі десь далеко.

— Думаєш, можеш грати, як один з тих вулканів? Тих маленьких мексиканських вулканчиків?

Вона й далі мовчала, з обережності.

— Якщо я скажу, що ви можете їхати, що тоді? Будемо діставати зірки з неба?

— Що ти маєш на увазі?

— Це означає: о’кей. Ти і він.

Він перетнув кімнату своєю швидкою, легкою ходою, і їй стало зимно від думки, як швидко він міг зробити це хвилину тому, з поясом у руках. І хто б зміг це зупинити? Що б чоловік не робив для своєї дружини чи з нею, це їхня приватна справа. Вона не могла б нічого зробити. Нічого сказати. Через Бретта. Через власну гідність.

Він поклав руку їй на плече, опустив до грудей, стиснув.

— Ходімо, я вже завівся.

— Бретт…

— Його не буде до дев’ятої. Пішли. Я ж сказав, що ви можете їхати. Можна ж принаймні подякувати чи ні?

На язику зродилася фраза космічної абсурдності, і вона випалила її, перш ніж устигла стриматися:

— Скинь капелюх.

Він недбало пожбурив його через усю кухню. Джо все ще посміхався. Зуби в нього були доволі жовті. На двох верхніх передніх виднілися коронки.

— Якби ми отримали гроші, — сказав Джо, — то могли б посипати ліжко «зеленими». Я бачив таке в одному кіно.

Вони пішли нагору. Чаріті очікувала, що він поводитиметься жорстоко, але цього не сталося. Він кохався, як завжди, швидко й грубо, але не жорстоко. Не робив їй боляче навмисне, і сьогодні, десь, може, десятий чи одинадцятий раз, відколи вони одружилися, Чаріті відчула оргазм. Вона віддавалася йому з заплющеними очима, відчуваючи, як тверда вага його підборіддя впивається в тім’я. Затамувала крик, що підкотився до горла. Якби Чаріті закричала, це б його насторожило.

Вона не була певна, чи Джо взагалі знав, що те, що наприкінці завжди трапляється з чоловіками, часом може відбутися і з жінкою.

Невдовзі, за цілу годину до того, як Бретт повернувся від Берджеронів, Джо пішов, не сказавши куди. Чаріті припускала, що він подався до Ґері Первієра розпочинати пиятику. Вона лежала в ліжку, питаючи себе, чи те, що вона зробила і що пообіцяла зробити, того варте. На очі набігали сльози, та вона заганяла їх назад, усередину. Вона лежала випроставшись, із гарячими очима, і за хвилину до того, як прийшов Бретт, — про що сповістило гавкання Куджо і грюкання задніх дверей — у всій своїй срібній, відстороненій величі зійшов місяць. «Місяцю все байдуже», — подумала Чаріті, та думка не принесла заспокоєння.

— Що таке? — спитала Донна.

Голос у неї був глухий, майже переможений. Вони сиділи у вітальні. Вік повернувся додому, коли Тедові була вже пора лягати спати. Відтоді минуло півгодини. Він спав у своїй кімнаті нагорі, над ліжком — слова проти чудовиськ, двері шафи щільно замкнені.

Вік підвівся і підійшов до вікна, за яким не було нічого, крім темряви. «Вона знає, — понуро думав Вік, — може, не в усій детальній глибині, але картинка вимальовується». На шляху додому він намагався вирішити, чи варто сказати їй усе в обличчя, проколоти пухир і спробувати жити з усім гноєм, що звідти витече, чи просто закопати все в собі. Вийшовши з парку, Вік розірвав листа і викинув клапті з вікна на дорозі № 302. «Посмітюх Трентон», — подумав він. І тепер вибір вирвали в нього з рук. Він бачив її бліде відображення на темному склі, обличчя — біле коло у жовтому світлі лампи.

Вік обернувся до неї, не маючи ні найменшого уявлення, що збирається сказати.

«Він знає», — думала Донна.

Думка не була нова, принаймні на цей момент, тому що минулі три години були найдовші три години в її житті. Вона вловила це знання в голосі Віка, коли він дзвонив попередити, що затримається. Спочатку прийшла паніка: дика паніка пташки, що б’ється в замкненому гаражі. Думка відбилася в голові жирним шрифтом, як у коміксах, закінчуючись кількома знаками оклику: Він знає! Він знає! Він ЗНАЄ!! Затуманена страхом, вона готувала Тедові вечерю, намагаючись логічно спрогнозувати, як події розвиватимуться далі, але не могла. «Далі я помию посуд, — думала вона.