Читати книгу - "Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля"

— Мам, я обіцяю тобі, я скоро повернуся! — Олег стискав телефон ледь тремтячими пальцями, вслухаючись в нервовий мамин голос. — Чесне слово, дай мені ще тиждень — і я буду вдома!

— Сину, я хвилююся! — вкотре повторила матір, і Олег добре чув, яким надзусиллям вона змушувала свій голос звучати рівно. — Ти ризикуєш, тому що навіть не уявляєш, в яке кодло ти намагаєшся залізти…

— То розкажи мені! — не витримав хлопець, мало не зриваючись на крик. — Мамо, я скільки тебе просив: поясни усе? Чому ти мовчиш, і нічого не говориш?!

— Це не телефонна розмова! — вона теж нервувала, але тримала себе в руках. — Просто будь обережний, гаразд? — вона тихенько засміялася. — Я пам’ятаю, ти такий і є, ти вже дорослий…

— Нарешті ти визнала, що я вже не дитина, — різкіше, ніж це було потрібно відрізав Олег. — Все, мені час!

Він завершив виклик і важко зітхнув. Так, мама визнала, що він вже не дитина, але не сама, а під тиском його аргументів. Під пресингом з його боку. Під загрозою його не повернення додому. Це була Піррова перемога, і зовсім не те, чого він прагнув.

Олега важко було назвати “мамсиком”, та він любив свою матір, поважав її і прислухався до її порад. А до кого ще йому було прислухатися? Батько пішов, рідні майже не лишилося, та й ті, хто був, вважали матір невдахою. Цих людей він не поважав. Вони вдвох були командою, двоє проти світу. І ось, будь ласка, він вперше конфліктував з нею. І нехай це був прихований конфлікт, причин якого Олег не розумів, та він був.

— Все налагодиться, — співчутливо ляснув Олега Ярослав. — В тебе дуже класна мама! Вона все зрозуміє.

Олег мовчки кивнув. Його думки зараз витали далеко від дому. Він уважно спостерігав з вікна другого поверху Університету Економіки і Права за автомобілями, що потроху збиралися на парковці перед центральним входом. Синього “Рейндж Ровера” поки що серед них не було.

У суботу Кіра написала Ярославу, що дядько і тітка привезуть її в університет. Кіра це писала, чи ні, та в олега була надія її побачити. Він ледь дочекався середи, хвилюючись, ніби перед побаченням. Серце стукотіло, мов у гарячці, лише від однієї думки, що зовсім скоро він її побачить. Нехай на мить, але Олегові було важливо переконатися, що з нею усе гаразд. А там… Там якось воно буде.

Хоча в глибині душі Олегу до судом хотілося забрати її з собою кудись далеко-далеко, туди, де немає її дивних родичів. Хотілося убезпечити її від усього поганого, що існує в цілому світі. Це було так дивно… І так правильно для нього.

Колись, три роки тому, він був закоханий у Кіру. Перше почуття, чисте і невинне, як світанок. ВІн соромився його, приховував від усіх. Тільки Ярослав знав, а більше ніхто. навіть Кіра. Три роки різниці — забагато, коли комусь лише п’ятнадцять…

Але тепер вона повнолітня. Красива і вразлива. І почуття, як виявилося, нікуди й не зникало. Спало собі десь глибоко в Олеговому серці. Та прокинулося, варто було тільки подивитися в темні Кірині очі.

Олег завмер, затамувавши подих. “Рейндж Ровер” дядька Петра повільно паркувася майже на тротуарі, ніби правила дороржнього руху не для пана Павленка писалися.

— А потім тим тротуаром нікому ні пройти, ні візком проїхати! — пробуркотів поряд Ярослав. — Що за люди? Так, пішли потихеньку!

— Чекай! — не своїм, тремтячим голосом, відповів Олег, не відводячи погляду від авто, з якого повільно вийшла Кіра. — Вона приїхала!

— Бачу я, бачу, — гмикнув Ярик, примруживши очі. Не втримався, підколов друга. — Давай, Ромео, не біси сеньорів Капулетті, бо закриють твою Джульєтту знову в лісовій хатині. Вдай, що тебе тут немає, а я поки відволікатимуть дядька Петра, щоб ви могли поговорити.

Їхній план був простим. Доки Ярослав співатиме дифірамби рідному університету, відволікаючи увагу дядька і тітки Кіри, Олег тихенько підкрадеться до дівчини, аби переговорити із нею. І хоч висока Олегова фігура не могла загубитися у натовпі, та, на щастя, тут могла зарадити архітектура старої будівлі, з її колонами, купою закутків і напівтемрявою у фойє.

Хлопці швидко спустилися донизу, і Олег зайняв свій спостережний пункт біля сходів, в темному закутку за колоною. Ярослав же побіг зустрічати “дорогих гостей”, соловейком заливаючись про радість від зустрічі. Спостерігаючи за другом, Олег ледь не аплодував Яриковому артистизму і чарівній невимушеності, з якими він швидко підхопив під лікті і Кіру, і її тітку, що кривила невдоволено губи, озираючись навкруги.

Здалеку Кіра виглядала непогано. Втім, щось було не так. Вона здивувалася, коли побачила Ярослава, ніби й не знала, що це він їй писав. Але вона мовчала, говорили лише Павленки. А Ярослав вправно буксував їх колом пошани під інформаційними стендами, які були вивішені в фойє, постійно змінюючи положення між своїми співрозмовниками. Хлопець, не зупиняючись, все тріскотів про чудових викладачів, проступово відтираючи плечем Кіру трішки вбік. Так, аби олег зумів непомітно її перехопити.

В фойє було забагато людей. Цілий натовп, що снував туди й сюди. Крім відвідувачів були ще й натовпи студентів, які поспішали кудись у своїх справах, бігаючи між авдиторіями. Все це було на руку Олегові. вІн насторожено спостерігав за тим, як поволі Ярослав наближається до колони, за якою він причаївся.

Десь в глибині коридорів надривно продзвенів дзвінок, прямісінько, як в школі. Олег посміхнувся, відчувши прилив ностальгії. А ще тому, що гамір в фойє став набагато відчутнішим.

— О, нам краще перечекати! — долинув до нього Ярославів голос. — Зараз тут промчить табун коней. Перепрошую — студентів, що мчать на водопій в буфет.

— Ох, надто шумно! — невдоволено промовила тітка Кіри на нудотно-високих тонах. Ніби погана оперна співачка, що взяла занадто високі для неї ноти. — Для Кірочки це буде надмірним стресом, увесь цей гамір! І так багато людей!

— О, пані Оксано, це рідко буває, — люб’язно промовив Ярик. — Всім цікаво поглянути на поповнення нашого студентського братства. Але в Університеті чудесний заочний курс, якщо для Кіри таке навантаження буде надмірним. — О, до речі, в іншому крилі набагато тихіше, ніби там навчаються справжні аристократи. Давайте я вас проведу!