Читати книгу - "Подорож на край ночі"

Оскільки Мюзін уникала мене, я став уважати себе за ідеаліста: адже ідеалізмом завжди називають власні дрібні інстинкти, перебрані в гучні слова. Моя відпустка мала от-от скінчитися. Газети закликали на бій кожного, хто годен носити зброю, і, зрозуміло, насамперед тих, хто не має зв'язків. Уряд уперто втовкмачував нам, що всі думки треба спрямувати на перемогу.

Мюзін, як і Лола, прагнула, щоб я негайно повернувся на фронт і лишився там; оскільки я ніби не квапився воювати, вона надумала прискорити події, дарма що таке втручання не відповідало її вдачі.

Того вечора, коли ми разом повернулись у Білланкур, що, звичайно, траплялось украй рідко, залунали пожежні сурми, й усі мешканці нашого будинку на честь не знати якого цепеліна побігли до підвалу.

Ці невеликі паніки, коли ввесь квартал у піжамах, зі свічками в руках, квокчучи, зникав у підземеллях, ховаючись від майже завжди уявної небезпеки, свідчив про жахливу нікчемність тих істот — чи то наполоханих курей, чи то дурних і згідливих баранів. Такої, а то й гіршої мерзоти цілком досить, щоб найтерплячіший, найпослідовніший соціофіл пройнявсь до людей огидою.

Скоро лиш пролунав сигнал тривоги, Мюзін зразу забула, що Армійський театр у ній відкрив цілі поклади героїзму. Вона наполягала, щоб я біг разом з нею в підземелля, в метро, в каналізаційні труби — байдуже куди, аби тільки миттю і чим глибше сховатись! Побачивши, як мешканці, гладкі й худі, кумедні й поважні, чимдуж збігають униз до рятівної діри, долаючи зразу по чотири сходинки, я, зрештою, виповнився байдужости. Боягуз чи сміливець — яке це має значення? Тут кролик, а там герой — і це та сама людина, тут вона думає не більше, ніж там. Усе, не пов'язане з заробітками, безмежно далеко виступає за рамки людського розуміння. Питання життя та смерти людині неприступні. Навіть про власну смерть вона думає абияк і вряди-годи. Зрозумілі їй тільки хліб та видовища.

Я не хотів іти, а Мюзін заливалася слізьми. Сусіди підганяли й кликали за собою, і я врешті погодився. Будинок мав кілька підвалів, тож можна було вибирати. Майже всім видавалося, ніби підвал різника найкращий, бо начебто найглибший з-поміж усіх. Уже з порога вчувавсь ядучий, добре мені знайомий запах, що миттю став просто нестерпним.

— Мюзін, невже ти підеш туди й сидітимеш поряд із тушами на гачках? — спитав я.

— Чом би й ні? — здивовано відповіла вона.

— А мені, — сказав я, — згадуються дуже прикрі речі, я краще піду нагору…

— Ти що, справді йдеш?

— Скінчиться тривога, й ти знову мене побачиш!

— Але ж вона може затягтися…

— Та ні, це не надовго. Я краще почекаю нагорі. Не люблю духу м'яса.

Під час тривоги, сидячи в безпечних криївках, мешканці ввічливо жартували, кілька жінок у пеньюарах елегантно, немов і не кваплячись, утискалися під протхнулі сирим м'ясом склепіння, куди їх шанобливо запрошували різник і різничиха, вибачаючись за штучний холод, доконечний для зберігання товару.

Мюзін так і зникла в їхньому гурті. Я чекав її вдома ніч, цілісінький день, рік… Вона вже ніколи не повернулась.

Відтоді мені стало дедалі важче гамувати внутрішній неспокій, і в моїй голові крутилося лише дві думки: врятувати шкуру й поїхати до Америки. Але головне завдання — втекти від війни, і вже кілька місяців я напружував для цього всі свої думки.

„Гармат, людей, амуніції!“ — вимагали, здавалось, ніколи не втомлюючись, патріоти. Вони ніби й спати не могли, поки бідолашну Бельгію та безневинний малий Ельзас не вирвуть з-під німецького ярма. Цей невсипущий клопіт заважає, запевняли вони, найкращим з-поміж нас дихати, їсти й злягатися. Він, проте, нітрохи не заважав тим, хто вижив, улаштовувати свої оборудки. Мораль, як кажуть, добра тільки тоді, коли її прикладаєш не до себе.

Треба було чимшвидше поповнити полки. Та після першого ж візиту до лікарів мені сказали, що моє здоров'я поки незадовільне й потребує перебування ще в одному шпиталі — тепер уже там, де лікують хвороби кісток та нервової системи. Одного ранку, поранені й хворі, ми вшістьох — три артилеристи й три драгуни — рушили з призовного пункту на пошуки того місця, де відновлюють утрачену сміливість, згаслі рефлекси й потрощені кістки. Спершу, як і всі поранені, пішли реєструватись у Валь-де-Ґрас, черевату фортецю, шляхетну й геть порослу деревами, де в коридорах сильно тхнуло омнібусом, — запахом, що тепер, безперечно, щез навіки: сотнями людських ніг, соломою та олійними лампами. Там ми затримались недовго: тільки-но ввійшли, нас одразу вилаяли як слід два перевтомлені, з лупою у волоссі чергові офіцери, погрожуючи військовим трибуналом. Затим інші адміністратори витурили нас на вулицю. Тут нема місця, сказали вони, направивши нас бозна-куди: в якийсь бастіон десь за містом.

Отже, вшістьох, від шинку до шинку, цмулячи аперитиви, ми рушили за тими непевними вказівками на пошуки нового притулку, що нібито спеціалізувавсь на зціленні отаких, як ми, неспроможних героїв.

Один з нашого гурту володів неабияким багатством, що, признатися, вміщалось у невеликій бляшанці з-під печива „Перно“, славетної тоді марки, про яку нині вже ніхто не чув. У бляшанці товариш зберігав сигарети й зубну щітку; ми всі глумилися з нього, що він — украй незвично для тієї пори — ретельно доглядає зуби, й за ту непристойну вишуканість прозвали його „гомосексуалістом“.

Нарешті після довгих блукань, уже десь опівночі ми підійшли до зануреного в пітьму потрібного нам бастіону „Бісетр“, що мав сорок третій номер. Хоч це було добре.

Бастіон нещодавно відремонтували, призначивши його для немічних старих і поранених. У садку ще навіть не закінчили всіх робіт.

Коли ми прийшли, у військовій половині бастіону ще не було жодного пораненого, тільки санітарка. Почувши наші голоси, вона злякалась, та коли ми її де слід погладили, вже всміхалась: „А мені здавалося, ніби німці прийшли!“ — „Та ні, вони далеко!“ — відповіли ми. — „А що у вас болить?“ — „Усе, крім грішного тіла!“ — зареготав один з гармашів. Атож, дотеп був пречудовий, і санітарка оцінила його.

В тому ж бастіоні разом із нами лежали й старі, про яких дбала Громадська опіка. Для них поспіхом спорудили нові флігелі, засклені кілометрами шибок. їх, мов комах, мали тримати тут до кінця війни. На сусідніх пагорбах розкинувся цілий