Читати книгу - "Бог ніколи не моргає"

Те саме стосується співбесід, побачень і оцінок. Невже вони будуть мати для вас хоч якесь значення через п’ять років? П’ять місяців? П’ять хвилин? Навряд.

А що, коли йдеться про щось серйозніше? Про важливіші речі? Коли від вас хтось залежить? Правило п’яти років залишається чинним. Вам слід трохи зазирнути в майбутнє і спитати себе: «Яке значення матиме ця проблема/ситуація/випадок через п’ять років?» Один тренер учинив саме так і дав своїй команді неймовірний урок. То був важкий урок, але вони запам’ятали його на все життя.

Під керівництвом тренера Керрі Кумбса команда з американського футболу старшої школи Колрейн із Цинциннаті перемогла в усіх тринадцяти іграх. Останнього супротивника вони розгромили з рахунком 49:7. Хлопці вкладали душу в кожну гру, і від Суперкубка штату серед команд старшої школи їх відділяли лічені дні. Тренера вітали на кожному кроці. Усі вихідні він не міг думати ні про що інше.

Усі з нетерпінням очікували великої гри в суботу, аж раптом один із випускників школи, переглянувши спортивні новини по телевізору, сказав своїй мамі: «Поглянь на цього хлопця — я вчився з ним у восьмому класі. Цікаво, чому це він досі в школі?» Тоді його мама, яка працювала в школі, поставила те саме питання шкільному секретареві. Він переглянув особову справу хлопця й виявив, що той не склав іспити в дев’ятому класі й ось уже п’ятий рік поспіль не може закінчити школу. Отже, він не має права грати в шкільній команді. Про це повідомили тренера, директора і шкільного інспектора.

Тільки четверо людей на планеті знали, що хлопець не може бути в команді. Не мало значення, що він грає у футбол лише два останні роки. Не мало значення, що в нього були сімейні проблеми і він рідко відвідував уроки. Не мало значення, що в нього були жахливі оцінки, але він урешті зміг їх покращити, а ще завів десяток нових друзів і намагався якось змінити своє життя.

Правило є правило. Якщо тренер повідомить про порушення, його команда не зможе зіграти у великій суботній грі.

«Це було непросто, — розповів мені тренер Кумбс. — Чесно вам зізнаюся, частинка мене нашіптувала: „Про це знають тільки четверо людей“. Та я не зміг би з цим жити. Це був би найгірший урок для моїх хлопців — знати, що ми зробили неправильно, але змовчати про це. Після такого я б уже ніколи не зміг дивитися їм в очі».

Школа повідомила штат про порушення. Тренер зібрав усіх гравців в аудиторії. Усіх, крім одного. Інший тренер відвіз додому хлопця, який не мав права грати в команді, й особисто повідомив йому погану новину. Коли тренер попросив їх помолитися, гравці здогадалися, що сталося щось серйозне. Коли він розповів, усі заплакали. Тоді тренер вивів їх на поле, щоб завершити сезон. Вони стояли в шкільній формі на стадіоні з порожніми трибунами і кидали м’яч. Керрі Кумбс зробив те, що зробив би будь-який хороший тренер, — перетворив надзвичайну подію на урок. «Ніхто не помер, ніхто не постраждав. Життя триває, — сказав він своїм хлопцям. — У житті ви зустрінете ще багато різних проблем і розчарувань. Але про людину найбільше говорить те, як вона підіймається після падіння».

Після того як громадою прокотилася хвиля обурення, про дискваліфікованого гравця заговорили по телебаченню й радіо, написали в газетах. А потім було видано ордер на його арешт, тому що він не відшкодував збитків за вчинену крадіжку. У нього не було грошей. Тренер відвіз його до поліцейського відділка, щоб хлопець здався. Той був у відчаї, і тренер теж. Одна річ, коли футбольний сезон для твоєї команди закінчився передчасно, і зовсім інша, коли руйнується життя молодої людини.

«Йому довелося пройти такий довгий шлях, — сказав тренер. — А люди не помічають, що він ще дитина. Нехай йому вісімнадцять, та він усе ще дитина».

Тренери підвозили хлопця до школи, допомагали з домашніми завданнями і щотижня перевіряли його оцінки. Вони хотіли, щоб хлопець не почувався нікому не потрібним. І щоб більше ніхто не згадував про те, що його дискваліфікували.

Що було далі? З усіх куточків штату до школи почали надсилати їжу, листи і квіти. Навіть телефонували керівники інших шкіл і пропонували свою допомогу. Люди жертвували гроші, щоб допомогти хлопцеві виплатити збитки. Але тренер відмовився. Він лишився тренером до кінця і сказав: «Краще запропонуйте йому роботу».

Тренер Кумбс перетворив цю історію на перемогу, яку гравці ще довго пам’ятатимуть, навіть після закінчення школи. Він знав, що через п’ять років, коли вони будуть в університеті, втрачений сезон і марні сподівання на перемогу в чемпіонаті штату вже не здаватимуться хлопцям катастрофою. Це буде уроком чесності й відвертості, який знадобиться їм у житті набагато більше, ніж перемога на футбольному полі.

Урок 27. Завжди обирайте життя

У десятому класі на уроці англійської я відкрила для себе таємницю життя. Тоді вчитель сказав нам прочитати книжку Генрі Девіда Торо «Уолден». Автор описував, як протягом двох років і двох місяців на самоті жив у лісі. За милю від найближчого поселення він збудував маленький будиночок на березі ставка Уолден, біля міста Конкорд у штаті Массачусетс. Уривок із книжки, який запав мені в душу у десятому класі, досі хвилює мене:

«Я оселився в лісі, тому що хотів жити обдумано і мати справу лише з тим, що є важливим, подивитися, чи життя може чогось навчити мене, щоб потім, перед смертю, не усвідомити, що я так і не жив. Я не хотів жити фальшивим життям, адже життя таке цінне».

Таємниця життя полягає в тому, щоб обрати життя. Адже воно таке цінне.

Через чотири роки після того, коли я дізналася про те, як Торо загнав життя в глухий кут, життя загнало в глухий кут мене. Я була 21-річною студенткою університету, і переді мною враз виросла стіна страху. Місячних не було вже чотири місяці, а живіт усе більшав. Я не хотіла цієї вагітності. Я намагалася позбутися її молитвами, а потім просто вирішила, що не вагітна. Але я не могла заперечувати очевидного надто довго, бо від моїх заперечень дитина не припиняла рости.

У той час я не могла просто піти до крамниці й купити тест