Читати книгу - "Метелик"

Ці слова приносять мені полегкість і не дають зізнатися, що в мене є гроші.

Прокажені зварили нам дві сотні яєць і принесли їх у коробці з червоним хрестом. У цій коробці їм привезли вранці ліки. Нам дали також дві живі черепахи по тридцять кілограмів кожна, тютюнового листя, дві пляшки сірників і тертушки, з п’ятдесят кілограмів рису, два мішки деревного вугілля, примус і сулію бензину. Своїм вчинком ми дуже схвилювали тутешню громаду, і всім острів’янам хотілося допомогти нам. Здавалося, ніби це вони, самі збираються втікати. Нарешті ми потягли волоком човна туди, де причалили на своїй пірозі. Вони порахували гроші, зібрані в капелюсі: вісімсот десять франків. Отже, я повинен заплатити Туссену лише тисячу двісті франків. Клузйо подає мені свою капсулу, і я розкручую її в усіх на очах.

У ній лежать одна банкнота на тисячу франків і чотири — по п’ятсот. Я вручаю Туссенові тисячу п’ятсот франків, і він повертає мені триста, кажучи:

— Візьми револьвер, я його тобі дарую. Ви поставили на карту все, тому не треба, щоб в останню мить через відсутність зброї зазнали невдачі. Сподіваюсь, тобі не доведеться послуговуватись ним.

Сам не знаю, як дякувати, передусім Туссену та й усім іншим. Фельдшер приготував для нас коробку з ватою, спиртом, аспірином, бинтами, йодом, ножицями та лейкопластирем. Один прокажений приносить тонкі, старанно обстругані дощечки й новісінькі бинти в упаковці. Він дає їх мені, аби я замінив Клузйо шини.

Обп’ятій годині пустився дощ.

— Погода вам сприяє, — каже мені Жан Безстрашний. — Ніхто вас не побачить, можете відчалювати зараз же й виграєте півгодини. Підпливете ще ближче до гирла річки, а там о пів на п’яту ранку рушите далі.

— А як я дізнаюся, котра буде година?

— Стеж, коли починатимуться відпливи й припливи.

Спускаємо човен на воду. Це вже не пірога, ні. Хоч ми повантажили всі речі й сіли самі, борти здіймаються над водою сантиметрів на сорок. Щогла, загорнута у вітрило, лежить у човні, ми поставимо її аж у гирлі. Прилаштовуємо стерно із запобіжною штангою, а також набиту ліанами подушку для мене. Для Клузйо, — він не схотів, щоб йому зробили на нозі перев’язку, — ми спорудили халабуду на дні човна. Тепер Клузйо лежить біля моїх ніг — між мною і бочкою з водою. Матюрет сідає на дно, але поперед мене. Тут я відчуваю себе впевнено, не так, як у пірозі.

Я повинен виплисти на середину річки, тримаючись ближче до лівого, голландського, берега.

— Прощавайте, не гайтеся! — каже нам Жан Безстрашний.

— Хай щастить вам! — озивається Туссен і штовхає ногою човен.

— Дякуємо тобі, Туссене, і тобі, Жане! Щиро дякуємо всім вам.

І ми швидко відчалюємо. Нас підхоплює відплив, який почався дві з половиною години тому, і його течія стрімко несе нас униз.

Дощ не вщухає, і за десять метрів перед собою ми нічого не бачимо. Нижче на річці є два острівці, і Матюрет нахилився вперед, пильнуючи, аби наш човен не налетів на їхні кам'яні береги. Швидко темніє. Якийсь час нас стримує велике дерево, що зачепилось гілляками за човен і пливе разом із нами. Та потім дерево, на щастя, відстає від човна, і ми мчимо зі швидкістю щонайменше кілометрів тридцять на годину. Закурюємо, випиваємо рому. Прокажені дали нам шість обплетених соломою бутельків від к’янті[7], повних рому. Дивна річ, ніхто з нас не говорить про рани, які ми побачили на прокажених. Тема розмови в нас одна: їхня доброта, щедрість, порядність, а також те, що нам здорово пощастило, що ми зустрілися з бретонцем у масці, який провів нас до Голубиного острова.

Дощ ллє вже як із відра. Я змок до рубця, але ці вовняні блузи гріють навіть мокрі. Отож нам не холодно. Тільки рука, якою я тримаю стерно, ціпеніє на дощі.

— Оце швидкість! — каже Матюрет. — Кілометрів сорок на годину, а то й більше. Як ви гадаєте, скільки часу ми вже пливемо?

— Зараз я тобі скажу, — озивається Клузйо. — Зачекай трохи… Три години п’ятнадцять хвилин.

— Ти з глузду з’їхав! Як ти дізнався?

— Як тільки ми відчалили, я почав відлічувати по триста секунд і щоразу відривав клаптик картону. В мене набралося тридцять дев’ять клаптиків. Один клаптик — це п’ять хвилин, а разом виходить три години п’ятнадцять хвилин. Якщо я не помилився, то за п’ятнадцять-двадцять хвилин ми перестанемо спускатися вниз і попливемо назад — туди, звідки відпливли.

Я повертаю стерно праворуч, намагаючись перетнути річку навскоси й дійти до берега Нідерландської Гвіани. Та не встигаємо ми дістатися до заростів, як течія зупиняється. Ми вже не пливемо ні вниз, ні вгору. Кидаємо курити, не розмовляємо вголос, тільки перешіптуємося: «Бери весла й греби!» Я теж веслую, притримуючи весло правим боком. Човен тихо причалює до заростей, ми хапаємося за гілки й запливаємо під них. Ось ми й під деревами. Річка сіра, огорнена туманом. Коли б не припливи й відпливи, то важко було б сказати, з якого боку море й де середина річки.

Щасливе відплиття

Приплив триватиме шість годин, а потім нам чекати ще півтори години. Отож я, хоч і дуже збуджений, можу поспати цілих сім годин. Мені треба відпочити, інакше як я триматимусь у морі? Я влягаюся між бочкою і щоглою. Матюрет напинає між лавою та бочкою ковдру, і під цим дахом я засинаю. Ніщо не порушує мого глибокого сну — ні кошмари, ні дощ, ні навіть те, що в боки скрізь муляє. Я сплю доти, аж доки мене будить Матюрет.

— Метелику, мабуть, час рушати. Відплив уже давно почався.

Човен стоїть повернутий у бік моря. Я опускаю у воду руку — течія дуже швидка. Дощ ущух, молодий місяць добре освітлює річку — ми бачимо метрів на сто довкола. По воді пливуть дерева, трава, якісь чорні тіні. Я намагаюсь розгледіти, чи то не річкові або морські судна. Тут, під деревами, безвітряно. А чи є вітер на середині річки? І чи сильний він? Ми вибираємося з-під дерев, але човна від великого кореня ще не відв’язуємо. Поглянувши на обрій, я бачу берег, гирло річки й море. Ми пропливли набагато більше, ніж гадали, і в мене складається враження, ніби до моря залишилося всього кілометрів десять. Ми випиваємо по доброму ковтку рому й радимося, чи варто зараз ставити щоглу. Вирішуємо поставити, і вона надійно сідає