Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Як це було давно! І як він пам'ятав усе! Чи й справді він нічого не досяг у своєму житті? Під час морської війни з генуезцями, коли над республікою нависла грізна небезпека, він був одним з найхоробріших матросів і наганяв жах на ворожих солдатів. А ким він став тепер? Людиною, котра вимагає, щоб її називали капітаном? Марнолюбним диваком? Йому п'ятдесят років, його ще не покинула сила й кмітливість, його наказу підкоряється зграя контрабандистів. Вельможі, користуючись його послугами, беруть його під свій захист. Капітан Матео!

Надворі сяяло сонце. Чорна барка спокійно погойдувалась на хвилях у бухті.

Що йому завадило стати капітаном на гордому венеціанському фрегаті? Хіба він менше розумівся в морській справі, ніж декотрі з тих, що звалися капітанами?

Так, все було б інакше, якби він був сином багатого патриція! Та чи варто думати про це? Хай йому чорт!

Міцний ранковий сон погасив думки й спогади. Коли Люція відчинила двері і гукнула його, то у відповідь почула лише гучне хропіння. Вона повернулась назад у кухню і з жалем здвигнула плечима.

— Доведеться вам ще зачекати, — сказала вона Марко, Джованні й Джіаніні, які, з'явившись до неї, сказали, що вони будь-що мусять поговорити з капітаном Матео, бо йдеться про дуже важливу справу.

— Але що ж вам треба? — знову спитала Люція, натираючи піском і оцтом мідяний казан, який уже блищав, немов дзеркало. — Якщо ви розповісте мені, то, може, я й розбуджу його…

— Нас послав майстер Бенедетто з Мурано, — вихопилось у Джіаніни.

— Майстер Бенедетто? І одразу аж трьох посланців? — Люція, ледь стримуючи посмішку, поставила казан на стіл і витерла руки.

— Тоді я спробую його розбудити, — мовила вона, обеззброєна наполегливістю дітей. — А ви поки що посидьте!

Через кілька хвилин Люція повернулась до кухні.

— Його розбудити не так легко. Вже як спить, то спить. Але я передала ваше прохання. Потерпіть ще трішки, зараз він вас покличе.

Раптом почувся гучний оклик:

— Заходьте!

Всі троє поспішно зайшли до кімнати. Капітан Матео стояв посеред спальні, його могутня постать і набрякле обличчя злякали Джіаніну. Справді, вигляд у нього був грізний. Праве око геть запливло, і, здавалося, люто поблискувало крізь щілинку на юних друзів.

Перший острах минув, як тільки капітан почав говорити. В його словах відчувалась властива йому добродушність.

— Підійдіть ближче! — наказав він. — Яка ж красуня прийшла до нас у гості! Як тебе звати, донечко?

— Джіаніна! — сказала дівчина й зітхнула з полегшенням.

— А вас, герої? — обернувся капітан до хлопців.

Трохи спантеличені його раптовим запитанням, ті промовили один за одним: «Марко», «Джованні».

— Джіаніна, Марко, Джованні, — повторив капітан Матео. — Тепер я, принаймні, знайомий з вами. А зараз скажіть мені, в чому річ? Нащо ви стягнули мене з ліжка?

Він глянув на Джованні і раптом пригадав, що це обличчя з тонкими рисами він уже бачив у майстра Бенедетто.

— Ви капітан Матео? — відкашлявшись, спитав Марко.

В очах капітана спалахнули веселі іскорки.

— Ти допитуєш мене, сину, наче його світлість член Верховного суду, — мовив він і злегка вклонився… — Я капітан Матео. Чим можу бути корисним?

Джіаніна не витримала і посміхнулась, але одразу ж знову посерйознішала.

— І чорна барка належить вам? — вперто розпитував далі Марко.

Очі капітана посуворішали. Він підійшов до хлопця і поклав йому руку на плече.

— Ану, кажи, що тобі треба, хлопче. З капітаном Матео так не розмовляють навіть вельможі.

Марко ледь не вибухнув гнівом. Але широка рука капітана легенько стиснула йому плече; спокійні, розумні очі з батьківською доброзичливістю дивилися на нього. Вони, здавалось, промовляли: «Не хвилюйся, хлопче!» 1 Марко стримався.

«Все, він робить не так, як треба, — подумала Джіаніна — І Джованні мовчить».

— Капітане Матео, — сказала раптом вона. — Нас так турбує… і майстер Бенедетто теж казав… — Дівчина відчула, що її очі наповнюються слізьми. Схлипуючи, вона спитала: — Скажіть нам, де Паоло?

Більше Джіаніна не змогла промовити жодного слова. Їй навіть забракло сили витерти залите слізьми обличчя. В тих сльозах вилився весь біль минулих днів.

Капітан Матео підійшов до вікна, майже закривши його своєю могутньою постаттю. «Так, ось у чому справа! — думав він. — Вони хочуть знати, що сталося з Паоло. Ех, коли б я сам це знав! Чому він стрибнув у воду?» Капітан затарабанив пальцями по шибці.

— Не плач! — сказав Джованні.

— Я розповім вам, як усе трапилось. Але ви мені спершу пообіцяйте, що ні з ким не будете говорити про це. Звичайно, окрім майстра Бенедетто.

Він уважно, ніби вивчаючи, подивився на кожного з юних друзів. Ті мовчки кивнули головами. Глибока тиша запала в кімнаті.

— Власне, хто він такий, оцей Паоло? — спитав капітан, перш ніж почати свою розповідь. — Чому він прийшов до П'єтро Бокко? Він мені сподобався. Можете повірити.

— Я його послав до П'єтро Бокко, — тихо мовив Марко. — П'єтро Бокко мій дядько, а Паоло служить у нашому домі. — В свідомості хлопця почуття власної вини виросло до неймовірних розмірів.

Капітан Матео прочитав на обличчі Марко вираз муки. Роздратування, яким він пройнявся до нього в перші хвилини, тепер зникло.

— Звідки ж тобі було знати, що станеться? — сказав він. — Не докоряй собі!

— Паоло — наш друг, — сказав Джованні.

— Він міг би стати й моїм другом. — Капітан Матео дивився кудись понад головами дітей. — Чи ви, може, не вірите? Ось гляньте. — Він показав на своє обличчя. — Це сліди його кулаків. І все ж таки я кажу: Паоло міг би стати й моїм другом. — Він майже благально дивився в обличчя своїм гостям. Йому хотілось, щоб вони повірили в його слова.

— Та скажіть же нам, що трапилось! — з відчаєм вигукнула Джіаніна. — Ви говорите про Паоло так, начебто він ніколи вже не повернеться. Скажіть, капітане Матео: він ще живий? Ні, я не плачу!

Вона змовкла, хоч по її щоках котилися сльози.

Капітан важко опустився на лавку і почав розказувати про штормову ніч у лагуні — спочатку обережно підбираючи слова, але поволі все дужче й дужче запалюючись і підсилюючи свою розповідь рішучими жестами. Він не сказав лише про те, що віз тоді для П'єтро Бокко заборонений вантаж.

— Ви гадаєте, він вибрався на берег? — спитав Марко, коли капітан, нарешті, замовк. Матео хитнув головою.

— Я буду розшукувати його. Не сумуйте. Одного чудового дня ваш Паоло знайдеться. Можете відвідувати мене завжди, коли вам забажається.